— Вона виживе, пане добрий?
— Просто Павло. Без «по-батькові», — він бачив, що вона хоче це спитати. — Я гарантій не даю, та, гадаю, так. Вчасно привезли, що й казати. Молода, здорова…
Жінка заридала несподівано, як літня злива починається. Щойно стояла, слухала його, схвильована, звісно, але трималася, і ось тобі й маєш. Нервове перенапруження. Павлові до болю й у так зболених руках закортіло пригорнути її до себе, втішити, втерти сльози з білого личка, та, розуміючи, що цим остаточно «доб’є» шоковану Пилипу, котра і без цього дивилася на них в усі очі, явно починаючи щось розуміти, він стримався. Ледве стримався, і натомість сказав:
— Маю пропозицію, пані…
— Квітослава. Можна Квітка і без «пані», звісно…
Ото назвали тато з мамою, ніби знали щось!
— Що, як нам разом спуститися на перший поверх? — щосили намагаючись бути переконливим, промуркотів Павло. — Там є кафетерій, кави вип’ємо. Зараз Єленку повезуть звідси до реанімаційної палати, вам і тут бути не можна, й поки що в палаті також, вибачте. Та ви ж точно захочете дочекатися, коли буде можна?
— Точно захочу. Ходімо.
Штос вагався. Він не хотів цікавитися грошима, не в такий момент, але й виходу не мав. Та, щойно він роззявив рота, Квітка сама полізла до чорної сумочки, позбавивши його масної необхідність говорити на цю тему.
— Ой, а гроші ж куди? Триста євро, я вірно втямила? Позичила в сусіда, він давно за мною упадає, а як почув про Єленку — хтів і більше дати.
Доки Павло боровся з гострим нападом ненависті до невідомого сусіда, кмітлива Липочка, пробурмотівши на ходу: «Я до Інеси Борисівни», побігла тішити начальницю тим, що за все заплачено.
— Ви не думайте, Павле, я не якась жебрачка. Свої гроші маю, та дрібними, а решта лежить на картці. Я її шукати, а нема ніде. Руки трусяться, в голові туман. Ну, то хай, думаю, потім віднайду. Ці вам віддавати?
Три купюри по сто євро. Ціна юного життя. Чи не вперше від часів студентства Штос відчув, що ненавидить когось — і цим «кимсь» була Інеса.
— Гроші в касу. Це нам по дорозі. Ходімте, я вас проведу.
Понад дві години вони просиділи в кафетерії «Леди». Говорила здебільшого Квітка, Павло уважно слухав, вряди-годи питаючи щось, і ці запитання чомусь надзвичайно дивували жінку. Він замовив до кави трохи коньяку, Квітка випила й дещо розслабилася. Пилипа подбала, щоб чергова медсестра їм повідомила, коли Єленка прокинеться.
— Вам ніколи не кортіло жити в місті, Квітко?
Жінка замахала на Павла руками, мов на чортяку, що вистрибнув з-під землі посеред молитви.
— Та Бог з вами, Христос з вами! Що я забула у тамтому місті? Городяни усі злі та зашпортані, димом дихають, отруту п’ють, лайном заїдають, уже даруйте на цім слові! І ніби ж то й грошенят доволі, а працюють, як воли скажені! День у день, і в будень, і в неділю Божу! З ранку до ночі, світа білого не бачать!
— А ви там, у себе, байдики б’єте?
— Е, паничку добрий, робота від роботи чимось та різниться. Я з півнями встаю, ще й на світ не займається, а, бува, вийду надвір, повітря вдихну, і руки самі діла просять. А на небо глянеш, як вранішнє сонечко встає, то і серцем, і душею чуєш, жи тебе Бозя поцілував. Ото життє, мушу вам сказати! Певно, що гаруємо тєжко, і до землі, і до маржинки, і у хаті, й на подвір’ї, влітку і взимі, та наш труд — він для здоров’я, а ваш, аби на ліки заробити. Хіба нє? Он Єленка моя сюди вчитися подалася, у нас в горах і застуд не знала, а тут їсть бозна-що, гамбургери якісь, шаурму! Що воно таке, я й не знаю до пуття. А живіт — не смітник, от і довелося біди зазнати. Якби не ви, — Квітка обдарувала Штоса ніжним поглядом, — страшно подумати, що тоді було б! Але мусите знати…
— Давайте вже на «ти».
— Щоб ти знав, — легко згодилася Квітка. — Маєш моє життє у своїй волі. Що бажаєш, загадай, я усе зроблю. Ти мені дитину врятував, то нема такого, в чому б я тобі відмовила. Скажеш вкрасти — украду, звелиш убити — уб’ю… І я не шуткую.
— А скажу «виходь за мене» — вийдеш?
Квітка сторопіла на мить, а потім залилася дзвінким дівчачим сміхом — заплющ очі, і не скажеш, що то старша жінка регоче.
— Ой, насмішив ти мене, Павле! Ото була б парочка, Мартин та Одарочка! Я тобі ось що скажу, а ти поміркуй. Я не дівка, а вдова, десять літ уже, мені заміж йти не треба за тим, що в тебе на думці, я й так можу, без попа… та не червоній! Чи не думав про таке?
— Тільки про це й думаю.
Квітослава кивнула, простягнула руку і погладила його по щоці.
— Хороша ти людина. І чоловік гарний. Приїзди-но до нас у гості, та ось хоч на святе Різдво, і не вчуєшся, як настане. Я тобі такий бануш зварю з білими грибами — і ложку з’їси, і казан. А ще бринзою своєю пригощу, то почуєш, як співають гори! Приїзди, ми ждати будемо — і я, і Єленка, вона, мо, свого хлопця привезе, славно відсвяткуємо!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу