Наталка Шевченко - Подвійні міражі

Юрко подзвонив, і двері йому відчинила Надійка. Він устиг назватися і дістати з кишені складений учетверо білий папірець, а більше не встиг нічого, бо з кухні долетів її голос . Голос Влади, яка співала: «А я йду п’яненька».

Хлопець відштовхнув Надійку, у якої від такого обходження щелепа відпала, увірвався на кухню, і побачив її . Живу-живісіньку, у чорних штанях, сірій блузі та ошатному фартушку із бантиком на спині. Влада наспівувала, пританцьовувала і махала дерев’яною ложкою над великою каструлею, у якій щось варилося. Ні, не щось. Точно гриби. Боровики.

Влада озирнулася на шум, чи, точніше, на зойк Юрка, і завмерла. Він жадібно поїдав її поглядом. Нічого не змінилося в ній. Вона не змінилася. Усе така ж красуня. Ось хіба що зачіска, волосся стало коротшим. Гарно підстрижене, дбайливо доглянуте, шовковисте, огортає щоки, мов долоні ніжного коханця. А зелене шумовиння очей — те саме. І посмішка теж. Трохи недовірлива і ніжна, мов би її власниця не знає гаразд, чого чекати від світу, та, на свій страх і ризик, усе ж чекає чогось доброго.

Юрко зіжмакав кулькою затиснутий у пальцях папірець. І в ту ж мить Влада впустила ложку і кинулася до нього.

— Ти тут…

Він згріб її в оберемок і завмер, не відпускаючи, боячись поворушитися, сполохати своє примхливе щастя, й питаючи сам себе, чи все це йому не сниться. Та чи може пахнути уві сні свавільне руде волосся, пахнути ніжно-ніжно, і щемко, як нарциси в маминім саду? І чи можуть сльози на вустах — і свої, і її — бути теплими на дотик та солоними на смак?

І чому він плаче?

— Я тебе знаю. Пам’ятаю. Ти — Юрко, вірно? Ти снився мені. Дивний сон, у ньому стільки пригод. Я не знала, де тебе шукати… якісь уривки імен, клаптики спогадів. Але ти сам мене знайшов.

— Так.

Влада охопила лице Юрка руками.

— Ти тут, — повторила вона. — Я бачила тебе уві сні, коли помирала…

— Тепер будеш бачити наяву. Доки живеш.

— Гей, Владлено, — Надя все ж отямилася і залетіла на кухню, — тут студент юрфаку тебе… — вона побачила пару, яка сплелася у пристрасних обіймах, і затнулася, але все ж закінчила, — заарештувати прийшов. Бачу, він у процесі. Уже й, напевно, права зачитав. Я зникаю.

І зникла. Чемна, тямуща жіночка. Добре, що їй не довелося поминати сестру. Як же добре, Господи…

— Що з тобою було?

— Я тікала. Наяву. Від Антона. А потім мене знайшли десь у горах. Знекровлену, проте живу. Лікарі кажуть — диво. Кажуть, бути такого не може. Але може, як бачиш. Я втратила багато крові, та хтось сказав мені в тому сні, що вона дуже гаряча. Що її знадобилося менше, аніж зазвичай. Ти розумієш, що це значить?

— Не маю жодної уяви, — відважно збрехав Бобир.

— Юрку… в тебе інша зачіска, — Влада провела долонею по відрослому вже трохи волоссю юнака. — Тобі личить. І кульчиків немає…

— Кульчики в майбутніх правників не вітаються деканатом.

— Ти такий молодий…

— Обіцяю хутко постарішати. Спробую приспішити природу.

Влада пирснула.

— А я?

— А ти ніколи не постарішаєш, кохана. Навіть коли стануть дорослими діти дітей наших дітей. До слова… ти скількох хотіла? Двох хлопчиків і дівчинку?

— Ми й про це встигли поговорити?

— Ні. Просто я так відчуваю.

— Категорично — ні. Цього разу ти помилився. Хочу трьох хлопчаків і двох дівчисьок, а далі, як Бог дасть, — зелені, мов ряска, очі сміялися. — Подужаєш?

Тінь посмішки промайнула на добре окреслених губах юнака.

— Підкачаюся. А як що до тебе? Чи є в мене шанс оцінити твій танок?

— Звісно, є. Танець маленьких лебедят.

— Дай здогадаюся. Ти одна за всіх чотирьох лебедят гуртом. Упораєшся?

Влада глянула на нього, мов кішка перед вирішальним стрибком, і хлопець шкірою відчув усю електрику в повітрі, як перед грозою.

— Ти не знаєш і половини того, на що я здатна, коханий.

Труси (діал.).