Наталка Шевченко - Подвійні міражі

— Це розважливо, — піддакнула Біла Пані. — А ви, Юрку?

— Рита мертва. І тут, і там.

— Шкода, але в цьому сенсі вибору не було. Чи, точніше, був, та не від вас залежав.

— Я так і зрозумів. Що ж, тоді в мене все однозначно. Без варіантів. Я надаю перевагу тому, що отримав нині. І, певно, що хочу забути все, побачене і відчуте там.

— Геть усе? — невинним голоском поцікавилася Влада.

— А до тебе, руда, я і там, і тут відчуваю те саме. І цього я ніколи не забуду.

— Отже, всі ви визначилися, я ваші побажання записала — це зайве, звичайно ж, та, як влучно відзначила Владлена, канцелярщина усюди, — Мойра демонстративно зашаруділа паперами, як досвідчений бюрократ, що таким чином уникає небажаних відвідувачів. — Прийшов час останньої перевірки. І, що б ви там не думали, мені прикро казати це. Дуже прикро, проте я, на відміну від вас, вибору не маю. Інгольве, прошу, продовжуй…

Почувши це ім’я, Ліда стрепенулася і вирячилася на водія. Той відповів їй кривою посмішкою, і рипучим, як солдатський чобіт, голосом сповістив:

— Нам потрібне пальне.

Чітке усвідомлення того, що йдеться не про бензин, ошпарило Юрка, мов окропом.

На інших, утім, ця заява не справила великого враження. Ліда, здавалося, її зовсім не почула, все витріщалася на шофера, перебираючи в пам’яті Ігореві нотатки. Ким він там був, Королівський Вовк? Здається, берсеркером… Павло Вільгельмович почав гніватися і цікавитися, де ці остолопи (йшлося про Мойру та Інгольва) збираються шукати паливо у безлюдному селі? Павлуші і на гадку не спало, що з їхніми надприродними здібностями навряд чи треба шукати щось, настільки примітивне, як бензин. Геник і Юля щось пробурмотіли в унісон, надто зайняті мріями про майбутнє щасливе життя утрьох, Ксеня здивовано звела брови — мовляв, заспівати можу, а ось нафтове родовище точно не знайду. Влада замислилася. На чолі в неї зібралися зморшки, і Юркові захотілося торкнутися до них поцілунком. Він так би й вчинив, якби не чекав від Інгольва продовження, усвідомлюючи, що чекає не інакше, як вироку.

— Ви послухайте мене уважно, пані та панове, — прогримів Інгольв, і всі здригнулися. Отак, мабуть, його глас звучав у битві — як розкати грому. — Бо справа серйозна. Я говорю не про бензин. Йдеться про те, що дарує нам життя.

Павлуша глупо засміявся.

— Ви про душу, чи що?

— Чи що, лікарю, — одне-єдине слово прозвучало з хльостким презирством, як удар батога. — Я про кров.

— Про чию?

— А хто зголоситься, того й буде. Мені все одно.

Павло відкопилив нижню губу і став схожим на дурного бугая.

— А я що казав? Ці люди, — хірургічний перст тицьнув спочатку в Мойру, а потім у водія, — небезпечні аферисти. Розвели нас, як лохів. Змінимо ваше життя, авжеж! Так я і повірив!

— Але ж ми пережили…

— Ксеню, це гіпноз! Елементарний! — Штос нарешті дозволив собі звернутися до тупої корови на ім’я, тим паче, що вона вже не виглядала, як тупа корова. — Можна навіяти все, що завгодно, і…

— Ні. Те, що ми пережили, навіяти неможливо, — Влада постукувала кістянкою вказівного пальця по роті. Юрко пам’ятав цей жест ще звідтіля, з тієї ночі, у якій було полуничне вино, і кутовий диван в кутку, і означав він глибоку задуму. — І скільки ж крові потрібно, аби ми звідси поїхали?

— Літрів п’ять, плюс-мінус півлітра, — відповіла Мойра. Павло здійняв руки до стелі.

— Хтось причинний справді вірить, що ота іржава таратайка поїде, якщо в її бак залити крові?

— Павлечку срібний, вона поїде, і якщо ніц у неї не залити, — глумлячись, заявив Інгольв, — але тебе в ній не буде. І Різдва в горах не буде, і горнятка з вином, і жінки на сіннику… А буде суд за ненадання медичної допомоги, і твоя Інеса, вся в сльозах та шмарклях, битиме себе слонячою п’ятою в груди — я, мовляв, йому звеліла: «Оперуй!», а він відмовився, бо, до всього, ще й з похмілля був і характер має паскудний. І повірять їй, що характерно. Чуєш мене, друже? Їй, а не тобі. І дадуть тобі кілька років монотонного пейзажу, званого в народі «Небо у клітинку», а як вийдеш, то дипломом лікарським зможеш хіба підтертися, якщо картон любиш! То що, далі говоримо чи ти нас залишиш?

Якби повітряна кулька із випущеним повітрям могла обернутися на людину, то виглядала б зараз достеменно так, як Штос.

— Я залишаюся. Послухаю. Говоріть.

— Дякую за дозвіл. Отже…

— Може, нам усім скинутися? — перебила Інгольва Ліда. — Якщо справді треба лиш п’ять літрів, а нас усіх семеро, то. по сімсот мілілітрів виходить, так? Багатенько, але можна витримати.