Наталка Шевченко - Подвійні міражі

Мабуть, це вже немає значення, втомлено подумала Влада, і біль трохи відступив. А ось холод — ні. Холод пробирав до кісток, перетворюючи їх на ламкий кришталь, і вона відчувала, що летить… летить кудись чи падає? Це також байдуже.

Хтось кличе її.

Приходь до мене. Коли завгодно. Завжди. Повертайся.

Вуста заніміли, але дівчині усе ж вдалося наостанок розсунути їх у посмішці і хрипко, на одному, останньому видиху прошепотіти:

— Нарешті я повернулася. Господи, я вдома.

— Що тепер робитимеш, Мо?

— Кумедно, що ти спитав, Інгольве.

— Що в цьому смішного?

— Та нічого, але… янгол теж цікавився.

— Наш янгол? Коли?

— Доки я чекала на вас. Він приходив.

— І?

— Я теж закінчила… із усім оцим. Годі з мене крові. Годі з мене таких, як Владлена. Чуюся вбивцею немовлят. Я і янголу сказала, що з мене досить.

— А він?

— Відповів, що я вільна. Що я можу йти, як і ти.

— Також хочеш прожити людське життя?

— Ні, Інгольве. Я вже не людина. Янгол обіцяв мені міст до раю.

— Із молитов?

— Із веселки. Вісім спектрів, поміж звичних — темно-сірий. Як побачиш таку, знай — то моя дорога в небеса.

— Буду знати, Мойро.

— І дарунок мені.

— Міст?

— Так.

— Від янгола? Від Бога?

— Від одного ченця. Я була в пеклі, а він іще жив. Він побачив мене уві сні і просив за мене.

— І по вірі його дано йому. А по твоїй — тобі.

— Так. Він казав, Бог є любов. Чув щось про таке?

— Так, чутки доходили.

— Я також молилася.

— Демон, який молиться?

— Я не демон більше, Інгольве. Я лише душа. Утрачена, віднайдена душа.

Роздовбаний, білий з іржею мікроавтобус торохтів гірською дорогою, як відро із гайками. Шестеро пасажирів їхали до Зоряного. За кермом сидів білявий широкоплечий велетень, дивно вбраний і дивовижно вродливий. Поруч із ним — жінка, молода, із сяючим темно-каштановим волоссям та ніжно-голубими очима. Жінка мріяла про те, як обійме свого семирічного синочка Орчика, і ніколи більше, ні за що у світі і нікому не дозволить образити його.

Подружжя куняло на задньому сидінні. Точніше, спала дружина, висока, цибата, худа молодичка, схиливши голову на плече мужа. А чоловік гладив її попелясті коси і думав, як йому пощастило. Може, його Юльця й не красуня, та що важить врода? Перейде з літами, у всіх перейде. Зате Юля любить його, а він — її. Дуже. І в них скоро буде маля.

Старший дядько зі срібно-чорною чуприною і такими ж вусами повнився надіями. Рахував подумки дні до Різдва святого й міркував, що б таке подарувати Квітці та Єленці. У вікно, замість пилу та клаптів осіннього смутку вітер доносив йому пахощі пряного червоного вина із духмяним гірським різнотрав’ям.

Молода жінка теж мізкувала, та не над дарунками. Підбирала слова для мужа. Як сказати, жи любит його і досі? Що завжди любитиме? І що ліпше оніміти, аніж його втратити? Що вона без Василя? І що вона без пісні?

Пісня то моя душа, а ти моє серце. Забери бодай одне, і мене немає. Будь зі мною і пізнаєш спів, що належить лише тобі.

Ось що вона скаже. І він почує її. Цього разу напевне.

Юнак із дивною зачіскою, весь у срібних кульчиках та металевих ланцюжках плакав, стискаючи в руках невеликий папірець. Її лист. Її останні слова рідним. Не йому. Йому вона так нічого й не сказала на прощання.

Я помру твоєю.

Я також хотів померти. Але житиму — твоїм.

Хлопець притиснув до вуст її листа і поцілував. Знайомий аромат білих нарцисів огорнув його. Звідкілясь він знав, що все зміниться тепер. Не через пережите. Не тому, що вдалося зробити інший вибір. І не тому, що обиратиме в майбутньому, щогодини, щодня. Але він відчував — усе буде інакше. Він прийде до матері і востаннє скаже: «Мамо, я не робив цього. Я любив Риту і хотів її врятувати».

Востаннє — бо цього разу мати йому повірить.

Маршрутка в’їхала в Зоряне саме тієї миті, коли над горами спалахнула веселка. Що за диво, адже дощу не було, зчудувалися всі, поглядаючи на небо. Та й веселка була не абищо, мала вісім спектрів, поміж зеленим і голубим чітко виднівся темно-сірий колір. Він спалахував золотими іскорками, і всі — і пасажири, і перехожі — не могли відвести очей від правдиво райської дуги. Один її край губився десь за обрієм, між лісами та бескидами, а другий, прямий, як місток, пірнав у небесах.

Красень-блондин за кермом звів очі на небокрай і з посмішкою помахав рукою. Лише він бачив крихітну й тендітну жіночу фігурку, що йшла веселкою до раю. Бачив навіть, як тріпотів на вітру білий апостольник Мойри.