Наталка Шевченко - Подвійні міражі

Ксеня так і не дізналася, хто надіслав їй того альбома, але дякувала йому за це, а Небу — за нього. Стало ясно як Божий день — Василько знав кожен її крок, пам’ятав про неї, і був поруч, на випадок, якщо вона оступиться або впаде. І напевно, не хотів, аби вона склала руки, й далі падаючи в безодню свого горя. Ні, зцілилася Ксеня не за один день, таке хіба в кінах буває, але того ж таки вечора, повернувшись з роковин, подзвонила Ліпицькому. Той від щастя ледь крізь трубку не просочився зі своїми поцілунками, зачувши, що сказала Ксеня.

Вона повертається. Вона хоче та буде співати. І вчитися теж.

…Ксеня звично вклонилася, щиро привіталася з аудиторією й назвала свою першу композицію. Утім, могла б і не називати. То була її візитівка. Хто чув прізвище Дмитрук, той цю пісню згадували. Ксеня написала її сама, і музику, і слова, тієї ночі, коли вирішила повернутися, і починала з неї кожен свій концерт.

Із композиції під назвою «Любов».

Павло Вільгельмович Штос уже зібрався йти, устиг одягнути плаща й капелюха, проте, рухаючись до виходу довгим лікарняним коридором, побачив, що назустріч йому біжить захекана, розхристана Липочка. І відразу зрозумів, що візит додому, де на нього чекає тепла ванна, холодне шампанське і гарячий секс зі свіжою коханкою, відкладається, як кажуть в аеропортах, на невизначений термін. І ще встиг здивуватися покірності, з якою усвідомив цю непорушну істину, доки дівчина заговорила.

Липочка, для невтаємничених — Пилипа Орлик (саме так, веселий тато охрестив доню на честь творця першої української конституції), служила в «Леді» хірургічною медсестрою і була напрочуд обдарованою дівчиною. Талановитою, можна сказати. Навчалася вже на третьому курсі медінституту, спеціалізувалася в хірургії (ну й не дивно, так?) — а у клініці підробляла вечорами, і практика непогана, і до стипендії додаток. Ну, не те, щоб Липочка бідувала, ні, завдяки веселому таткові, мала все, що треба, але гроші тоді тішать, коли їх просити не доводиться. А біг Пилипи коридором міг означати лише одне — черговий складний випадок.

— Дівчина, — Липочка в таких випадках говорила мало і по суті. — Двадцять років, гострий біль у животі, лихоманка, блювота. Симптоми Френікус, Мендаля, Воскресенського та Щоткіна-Блюмберга позитивні. Попередній діагноз — гострий первинний перитоніт унаслідок розриву апендикса.

— Хто оглядав хвору?

Липочка опустила погляд.

— Я. Більше ніхто не захотів.

Штос, що вже біг до свого кабінету, пригальмував.

— Це ще чому?

— Ну… Її доправили сюди з третьої міської лікарні. Побоялися, що далі просто не довезуть. У них світло вирубили, її вже готували до операції. Діагнози співпадають.

— У них що, генератора немає?!

Липочка закотила очі.

— Павле Вільгельмовичу, вони бюджетники. Про який генератор йдеться? У них шпателів немає одноразових, ще трохи — і будуть пальцями язика хворому притискати, щоби горло перевірити.

— І?

— Ну… — Липочка, як і переважна більшість сучасної молоді, ледь не кожну фразу починала з цієї частки, викликаючи в Павлуші гостре бажання сказати, як за часів дитинства: «Не нукай, доки не запрягла», але він завжди стримувався, бо це була, по суті, єдина вада Пилипи, можна й потерпіти, — Інеса Борисівна… вона сказала, щоби дівчину перевірили на платоспроможність. Чи їй наші послуги доступні, і, якщо ні…

— То її перитоніт — її проблеми. Прикольно.

Липочка із жахом дивилася на свого наставника.

За розмовою вони якраз дісталися його кабінету.

— Жартую, не хвилюйся, — заспокоїв Липочку Штос, аж ніяк не певний, чи це так насправді. Принаймні, пані Тягнидуб точно не шуткувала. Щодо грошей із нею жарти небезпечні. Погані. Не розуміє вона гумору стосовно бабла.

— Не тільки це. Ще вона сказала, аби хвору везли до першої лікарні, чи до п’ятої… чи до чорта на роги — туди, де медицина безкоштовна. А їй, мовляв, байдуже. Пані Інесі.

У це легко повірити.

— Але, знаєте, живою цю пацієнтку вже нікуди не довезуть. Справи кепські.

— І ви перевірили її фінанси?

— Я перевірила. Коли мова зайшла про оплату, усіх як вітром змело з приймального покою. Але… Павле Вільгельмовичу, вона ж не при тямі. Тобто притомна, звісно, але їй кетонал уже вкололи і дроперідол. Її Єленка звуть, горянка. Телефон продиктувала, я набрала номер, а то її мама, перепудилася, заридала, я їй про гроші, а вона про доньку, що й зрозуміло. Ледве розтлумачила, де ми є і як нас шукати. Що робити будемо?