Наталка Шевченко - Подвійні міражі

Яка ж вона стала худа, з болем думав Геник, усе ще позираючи туди, де пройшла Юля. Шкіра і кістки, дорогий костюм, його подарунок, теліпається на ній, як ганчірка на опудалі городньому, а це ж сорок четвертий розмір! Юля ніколи не була фігуристою красунею, і, приміром, з Аліною її не порівняти, та тоді для нього це не мало значення. І зараз не має. А ще Юля, попри свій зріст, ніколи не горбилася, ходила прямо, як модель. Не те що нині, скрутилася, як баба сторічна, дугою зігнулася…

П’є і риється у смітниках. Ось чим це закінчилося. Він викреслив її зі свого життя, а її життя, певно, вирішило наслідувати його, та викреслило Юлю із себе. Бо те, що з нею тепер — це животіння.

Чому, коли любиш, так важко простити? І чи є речі, які прощати не можна? Він не знав. Не був певен і досі. Деколи йому здавалося, що він вчинив правильно, а часом — що був надто жорстоким, надто безжальним, що горе та лють засліпили його, затьмарили розум… Та що вже думати про це? Нічого вже не поправиш і не повернеш назад. Робиш вибір і живеш із ним, і з його наслідками, якими б вони не були.

— Хто це? — Аліна, тримаючи за руку маленьку Юлю, підійшла до чоловіка. З іншого боку підбіг Ромко, галасуючи: «Хочеш до тата!» Геник вимучено усміхнувся і вхопив сина в обійми. — Ти так дивишся на цю нещасну… Знаєш її?

Геннадій насупився. Він терпіти не міг брехати дружині.

— Уперше бачу, Ліно. Пішли додому.

— Ксеню, твій вихід!

Ксеня, що сиділа за лаштунками на розкладному стільці, піднялася. Дзенькнули срібні браслети на тонких зап’ястках, світло софітів заграло на штучних діамантах у високій зачісці. Довга срібляста сукня звабливо шелестіла, коли дівчина виходила на сцену, а зал шаленів. Оплески лунали такі, що зривало дах. І нехай сам дах належав звичайнісінькій райцентрівській філармонії, зате на цьому концерті був повний аншлаг. Як і на всіх інших її концертах. У всіх інших залах.

Оксана Дмитрук. Висхідна зірка естради. Співачка з консерваторською освітою. Золотий голос країни. Чарівна, проста у спілкуванні дівчина, без жодних ознак зірковості, незважаючи на безсумнівний талант і сліпучу вроду.

Так писали про неї газети.

Такою вона й була. Чарівною і простою у спілкуванні. Талановитою. Із незагоєною раною в серці.

— Усе ще не можеш забути свого рагуля? — відкопилював губу її продюсер, вкотре зауваживши сумні очі підопічної.

— Сам ти рагуль, — огризалася вона. Заперечувати не було сенсу. П’ять років минуло, як вони розлучилися з Василем. П’ять років, як один день. Один довжелезний, безкінечний, наче гумовий день, ущерть наповнений болем і безнадією, плачем і стогонами, і божевільними, шаленими снами…

Вони були такими молодими. І такими дурними — теж. Не вміли ані поступатися, ані домовлятися, навіть слова такого не знали — компроміс. Побралися ще дітьми, їй шістнадцять, йому двадцять, щойно після армії, та за тямою недалеко від Ксені втік. І за рік із гаком розбіглися. Батьки Ксені лютували, проклинали доньку, всю вину за розрив на неї покладаючи. Баба Галя виявилася мудрішою. Сумно сказала:

— Я була проти вашого шлюбу. А тепер — проти розлучення. Він хороший хлопець, твій Василь. Молодий, щоправда, але час то поправить. Потерпіла б ти трохи.

Ксеня терпіти не хотіла. Запізнілий бунт, що зазвичай у підлітків трапляється — проти батьків, проти приписів суспільства і самої себе, спалахнув у ній диким полум’ям, і загасити його не вийшло. Рвати — так по живому, різати — то без наркозу, відходити — то спалюючи за собою всі мости. Ах, він, такий-перетакий, не розуміє моєї тонкої творчої душі, йому борщів треба і шкарпеток чистих. Про те, чи так уже заважає борщ пісенній кар’єрі, як і про те, що можна попросити про допомогу ту ж саму маму або свекруху, яка тільки рада буде і борщ зварити, і пиріжків напекти, доки невістонька співає, Ксеня навіть не замислювалася. Не всім, звісно, зі свекрухами щастить, а ось їй — поталанило. Оцінила вона це? Та де там! Адже мала чим займатися, окрім того, аби другій мамі в писок зазирати. Тут якраз і продюсер нагодився, знайшов її на якомусь пісенному конкурсі, де вона співала а капела, і журі мало мокрі очі, мокрі щоки і носовички — такі, хоч викручуй. Продюсера, Артура Ліпицького, знаного в естрадних колах як «ліпило звьозд» — похідне від прізвища і від спеціальності, Ксенин спів пробрав до печінок. Можна було би сказати, зачепив за душу, якби душа в нього була… Радше за звичкою, аніж від потреби, пещений тридцятирічний брюнет підкотився до «малявки» з інтимом, але та, не довго думаючи, тицьнула йому під носа золоту обручку і сердито мовила: