Наталка Шевченко - Подвійні міражі

Павло Вільгельмович злукавив би, стверджуючи, що не вагався і хвилини, що відразу прийняв рішення, котре могло б вплинути на всю його кар’єру. Ні, він думав, і думав довгенько. Зважував усі «за» і «проти», й нарешті звелів:

— Готуйте третю операційну, збирайте бригаду, а я знайду Дімича і буду за п’ять хвилин.

Липочка спалахнула від радості і помчала виконувати наказ.

Дімич, анестезіолог, знайшовся в кімнаті відпочинку, разом із головним лікарем. Обоє сиділи насуплені, як сичі на погоду, й блимали на Штоса однаково круглими від здивування очима.

— Ти добре подумав, Павлушо? — вкрадливим, мохеровим голосом поцікавився головлік, коли Штос коротко виклав історію хвороби. — Арманд тебе по голівці не погладить, якщо дівка бідна. Триста євро — гроші чималі.

— Життя дорожче, — відповів Павло Вільгельмович. Вийшло пафосно, він і сам це розумів. Дімич хіхікнув.

— Своє життя дорожче. Інеса з тебе десять шкір злупить, коли дізнається. А може й звільнити. Ризикнеш?

Павло скис. Ризикувати йому ой як не хотілося. Він не любив ризикувати взагалі, а теплим, насидженим, хлібним місцем тим паче. Та здавати назад було пізно. Так, у вічі йому ніхто нічого не скаже. А поза очі скажуть — сцикун. Або й щось міцніше. Не те, щоби це його обходило, але…

— Починаймо. Дімичу, воруши дупою, бо пацієнтка й без наркозу засне, тебе дожидаючи.

І вони почали. І закінчили. Якоїсь миті, відірвавши погляд від розпанаханого пуза юної і дуже гарненької Єленки, Павлуша глянув крізь скляні двері третьої операційної в передпокій і побачив там Інесу Борисівну, похмуру, як небо перед грозою. Її вигляд не віщував нічого доброго, вона, як ніколи, скидалася на Кощія Безсмертного в шкіряній спідниці, і поманила Штоса маслакуватою рукою, що на її мові жестів значило: «Зайди для розмови». Після операції, звісно. Павлуша кивнув і викинув її з голови. Там і без кощавих тьоток було тісно.

Операція тривала три години. Закінчивши, Штос буквально виповз із операційної, вельми шкодуючи, що рухатися навкарачках йому гордість не дозволяє. До ніг наче хтось прив’язав оті ядра, із якими пересувалися каторжани, а пальці свербіли — вірна ознака того, що вони ось-ось утратять чутливість. Ненадовго, і не всю — та, як для хірурга, критичну її частку. Ванна, певно, охолола, шампанське видихалося, а коханка здиміла, втомившись чекати. Може, ну її, ту хату, і подрімати тут? Це ще ж їхати треба, а він уже ні на що не здатний. Сил немає, ще засне за кермом…

— Де вона?! Що із нею?!

— Угамуйтеся! — в голосі Пилипи, що забігла до передпокою за стрункою чорнявою жінкою у квітчастій хустці, бринів метал. Штос ще ніколи не бачив її такою. — Вам туди не можна, це операційна, там стерильно, а ви з вулиці. Так ви доньці лиш зашкодите!

— Ой, дівчинко моя срібна, повідай, ци з нею усе добре буде?

— Я не знаю. Ніхто не знає. Стан тяжкий, зараз її відвезуть до реанімації. Я одне сказати можу — пощастило їй, Єленці вашій. Ще б трохи, і… — Липочка зітхнула. — Я боюся вас марно втішати, та, гадаю, усе буде гаразд. У мене чуйка на ці речі. А, крім того, її оперував сам Штос.

— Ой, а хто це? — чомусь злякалася Єленчина мама.

— Це Павло Вільгельмович, — солідно пояснила Липочка. — Наш найкращий хірург…

Є таке.

— І чудова людина.

А отут, Липочко, ти прибрехала трохи.

— Ой, та ось же він стоїть! — радісно скрикнула Пилипа, щойно помітивши Штоса. Жіночка рвучко озирнулася і кинулася до нього.

— То ви є лікар Павло? Що із нею, прошу?

У Павла Вільгельмовича язик прилип до піднебіння так, гейби в роті замість слини опинився клей «Момент». І річ була зовсім не у якійсь неземній красі Єлениної мами. Чи ж і була там краса? Бозна. Але щось у шляхетних, зовсім не селянських рисах обличчя, щось в очах кольору доброї кави, червоних, як стигла вишня, і то без жодної фарби вустах, і навіть у крихітній оксамитовій родимці над верхньою губою, змусило кожну клітину його втомленого тіла ожити і затріпотіти; мов зграйка різнобарвних метеликів оселилася в грудях, і бешкетувала там, лишаючи по собі лоскітливе відчуття чогось віднайденого. Павлуша розгублено заморгав, немов чекаючи, що жіночка зникне або мара перейде. Ні того, ні іншого не сталося. Чари тривали.

Жінка була досить дорослою — скільки їй, до речі? десь не більше сорока — аби втямити, з якого це дива на неї так витріщився незнайомий дядько. І повелася дуже по-жіночому. Вона почервоніла, тремтячими руками поправила платок на голові, а, коли заговорила вдруге, тон був значно спокійнішим, а нотки — м’якшими, нижчими.