Чак Палагнюк - Прокляті

Стрілець зупинився, дозволивши мені самій продовжити наближення, і кожен мій крок скорочував дистанцію між мною та моїм новим супротивником. З-за моєї спини, стоячи на безпечній відстані, Стрілець вигукнув: «Мочи її, Медісон! Надери їй солодку королівську дупу!..»

Визнаю: цей виклик на двобій може здатися досить грубим і недозрілим, оскільки складався він із того, що я помчала щодуху на ціль, викрикуючи літанію дитячих прокльонів, наприклад: «Готуйся до смерті, ти, брудна, смердюча, дупоголова, немита, дурна, соплива, зарозуміла макаронниця!» — після чого сміливо зіштовхнула Катерину Медичі з її цукеркового трону та спрямувала на неї град ударів ногою, подряпин від нігтів, висмикувань волосся, дикунського лоскотання й жорстоких щипків. Утім, незважаючи на це шкільне варварство, мені вдалося примусити величну Медичі спожити повний рот бруду після успішного розташування її величності на землі, обличчям донизу. Тому відносно невеличкої ваги мого тіла, спрямованого крізь найгострішу точку мого ліктя, що врізався їй прямісінько поміж лопаток, виявилося достатньо, щоб примусити її королівську Кетіність повторити під примусом: «Si! Si! Я брудна макаронниця, і велика клізма, і від мене тхне, наче від протухлої котячої сечі…» Само собою зрозуміло, що ані Катерина, ані її паразити-придворні не розуміли жодного слова з того, що вона казала, але її примусова промова здалася Стрільцю напрочуд комічною, і він вивергнув справжній вулкан грубого реготу.

Так, тепер я бажаю отримати владу. Не любов. Але мені не потрібна така безглузда, безсила влада, яку я вже описувала. Запам'ятайте мої слова: бути мертвим не означає сидіти, занурившись у сповнені каяття спогади та гіркі звинувачення себе. Смерть, як і життя, стає такою, якою її робимо ми самі.

Озброєна вусами Гітлера і діамантом Баторі, я виконую швидку, брутальну роботу над цією релігійною фанатичкою-душогубкою. Коли я відсилаю її пакувати речі, аби приєднатися до Адольфа у брудному болоті, я поновлюю нашу зі Стрільцем подорож, тільки тепер на голові в мене красується діадема з перлинами, і обшарпаний кортеж із панів доби Відродження йде за мною слідом, разом зі збільшеним легіоном моїх прихильників. Наша армія, що понуро тягнеться позаду нас зі Стрільцем, розбухає від напливу нацистських зомбі… потім — цих прихвоснів Медичі… пізніше — маркітантів війська Калігули.

Можете приписувати мою несподівану хоробрість такому собі ефекту плацебо, але через те, що в кишені у мене лежать вуса галасливого деспота, мені здається, що я стала більш красномовною. Кожна моя заява набуває сили й авторитету промови, що транслюється через гучномовці до масового збіговиська фаворитів, що марширує під військові марші, несе смолоскипи і спалює книжки. Щоб утримати на голові корону з перлинами доброчесної садистичної королеви, мені доводиться стояти дуже прямо, витягуючи хребет, і шию, і всю грудну клітку, щоб досягти більш благородного зросту. Відкинувши убік свої прості шкільні черевики «Басс Віджинз», я взуваю черевики на високих підборах, що їх мені подарувала Бабетта, додаючи собі ще трохи зросту.

До того моменту, як ми дісталися віддаленого горизонту, я викинула ще одного ворога — Влада III, також відомого як Влад Наштрикувач, князя з родини Дракула: він помер у 1476 році після того, як замучив до смерті близько ста тисяч осіб — чоловіка, який слугував прототипом у плоті та крові вампіра Дракули. У нього я забрала оздоблений коштовностями кинджал, замшілу кліку корумпованих лицарів і скарбницю, повну нуги в шоколаді — «Чарльстон Ч'юз».

Після цієї зустрічі я користуюсь вищезазначеним кинджалом, аби відрізати яєчка корумпованого римського імператора Калігули. Також я забираю в нього велику схованку цукерок із арахісовим маслом.

Після того як ми знову почимчикували далі, причому на ту мить за нами слідувала майже половина слухняних ідіотів за всю світову історію, я питаю в Стрільця:

— Тож ти потрапив до Пекла через те, що вкрав буханець хліба? Як… Жан Вальжан?

Стрілець мовчки дивиться на мене.

— Як номер 24601, — пояснюю я, роблячи вельми відомий галльський жест. — Як у «Les Miserables».

Стрілець відповідає:

— За щось більше, ніж просту крадіжку буханця.

Ми продовжуємо подорож, і якоїсь миті заходимо до Хащі ампутованих кінцівок — гротескних кущів із відрізаних рук і ніг, сплетених кистей і ступень, що фільтрують сповнений димом і кіптявою легкий вітерець. Доріжка викладена дріб'язком з відрубаних пальців. Всі кінцівки й пальці були від'єднані від тіл їхніх власників і загублені — це кінцівки, втрачені на полі битви, чи залишки від ампутацій у лікарнях, які були недбало відкинуті геть і так і не потрапили на справжнє кладовище. Плюс — повсюдні, нікчемні кульки попкорну. Там я заявляю право на пояс короля Етельреда II Нерозумного, англійського монарха, на якому лежить провина за смерть двадцяти п'яти тисяч датчан у різанині на день святого Брайса. Саме на цей пояс я чіпляю відрізані яєчка, так що вони колихаються під час ходьби; і коштовний кинджал; і крихітний скальп вусів. Трофеї мого походу, що доводять, яка я розбишака. Скоро до цих талісманів приєднуються румал, чи хустка, яким скористався лідер культу Туг Бехрам, щоб задушити дев'ятсот тридцять одну жертву. Пояс поступово стає таким собі браслетом із підвісками, який голосно заявляє про моє просування на шляху від милої дівчинки, що навчалась у школі-інтернаті, до, м'яко кажучи, неввічливої принцеси-воїна, яка чхати хотіла на правила пристойності. Я — Джейн Ейр навпаки. Майже не припиняючи рухатися вперед, я позбавляюсь сумнозвісної Синьої Бороди, Жиля де Ре, додаючи його braque-mard — стрижень, через який загинули шістсот дітей, котрих він содоміював, — до інших гротескних трофеїв, що звисають і гойдаються у мене на талії. І з кожною новою перемогою нове військо заступників крокує слідом за моєю тінню.