Чак Палагнюк - Прокляті

Продовжуючи іти вперед, просуваючись лускатою, дратівливою Пустелею лупи, ми наближаємося до якоїсь купки проклятих душ. Вони стоять упритул і створюють компанію розміром приблизно зі звичайну вечірку-коктейль у віп-зоні високоякісного нічного клубу Барселони; кожен із учасників повернувся обличчям до центру натовпу. Там, над серцевиною групи, здіймається і гойдається в повітрі чоловічий кулак. Лунає чоловічий голос, приглушений юрбою, що зібралася навколо свого лідера.

Коли ми підходимо до самого натовпу, Стрілець нахиляє до мене голову й шепоче: «Прекрасна можливість для практики».

Видний крізь ряд тіл слухачів, відфільтрований їхніми постатями, брудними руками й головами із засаленим волоссям, безсумнівно, знаходиться центр їхньої уваги: чоловік із вузькими плечима, із такою зачіскою, що темне волосся падає йому на блідого лоба. Він обома руками молотить у повітрі, жваво жестикулює, б'є повітря кулаком і відкритою долонею, і викрикує якісь гасла німецькою. На верхній губі у нього підплигують коротенькі квадратні вусики, що закінчуються просто під ніздрями. Аудиторія слухає його із млявим, наче у кататоніків, виразом на обличчях.

Стрілець питає мене: що може статися в найгіршому випадку? Він зазначає, що мені настав час вчитися тому, як треба душити вагою. Рекомендує мені пропхатися до центру натовпу. Відштовхувати всіх, хто стоятиме на моєму шляху. Вдавати з себе круту. Він так сильно знизує плечима, що чорна шкіра на рукавах рипить, і каже: «Вибір за тобою…» Тієї ж миті Стрілець кладе долоню мені нижче спини й сильно штовхає мене вперед.

Я ледь утримуюсь на ногах, штовхаюсь у натовпі, падаю на рукава пальта з вовни, наступаю на блискучі коричневі черевики. Чесно кажучи, геть усі присутні вдягнені саме у такий одяг, який найкраще годиться для Пекла: важкі темно-зелені пальта з вовни, сірі фланелеві костюми, черевики на товстій підошві чи шкіряні чоботи і фетрові капелюхи. Єдиним недоречним модним аксесуаром можна вважати рясноту нарукавних пов'язок навколо кожного біцепса, червоних пов'язок, прикрашених чорною свастикою.

Стрілець кидає погляд на оратора. Потім шепоче мені: «Дівчинко, якщо ти не зможеш бути грубою навіть із Гітлером…»

Він квапить мене йти вплутатися в бійку.

Я хитаю головою. Ні. Обличчя в мене пашить. Після того, як мене все життя вчили не втручатися у розмову, я не зможу. Не можу. Шкіра у мене на обличчі наливається кров'ю, вона гаряча і, здається, така ж яскраво-червона, як прищі Стрільця. Така ж червона, як пов'язки із свастикою.

— Що таке? — шепоче мені Стрілець, самовдоволено посміхаючись, так що шкіра збирається у пучок навколо пики й нержавіючої сталі його булавки, що перекошує йому щоку. — Що таке? Боїшся не сподобатися геру Гітлеру?

Тонесенький внутрішній голос теж питає мене: що може статися в найгіршому випадку? Я жила. Я страждала. Я померла — мене спіткала найгірша доля, яку тільки може собі уявити смертна людина. Я мертва, але ж якась частинка мене спромоглася вижити. Я вічна. Добре це чи погано. Саме такі улесливі, раболіпно-милі дівчатка, як я, і дозволяють негідникам керувати світом: міс Дорогі Шльондри, мільярдерки, фальшиві захисниці дерев, лицемірні поборниці миру, що приймають важкі наркотики чи курять травичку, які фінансують масових убивць, — наркокартелі увічнюють жахітливу бідність у бананових республіках, де панує зубожіння. Саме через моє дріб'язкове побоювання може існувати стільки справжнього зла. Моє боягузтво спричиняє нечувану жорстокість. Набравшись сил, я відходжу від руки Стрільця, що штовхає мене. Я прокладаю собі шлях крізь рукави вовняних пальт, розштовхую ліктями оточуючі мене свастики, пускаю в хід нігті й пливу до центру юрби. З кожним кроком я важко наступаю на ноги оточення, вклинююсь, заглиблююсь у щільно скупчену масу проклятих, доки не видираюсь у самісіньке око натовпу. Перечепившись через передній ряд ніг, я спотикаюсь, пролітаю по інерції вперед, падаю, але приземляюсь на карачки, врізаюсь обличчям у шар лупи, і мої очі опиняються на одному рівні з парою чорних чобіт. У полірованій до дзеркального стану шкірі я бачу своє відображення великим планом: приземкувата й товста дівчина, вдягнена у светр і твідові шорти-спідницю, навколо одного пухленького зап'ястка йде ремінець вишуканого годинника, обличчя палає переляканим, соромливим збентеженням. Наді мною нависає Адольф Гітлер, який стоїть, зчепивши руки за спиною. Він гойдається на каблуках, дивиться вниз і сміється. Окуляри злетіли у мене з носа і лежать, напівпоховані у шарі відмерлої шкіри, а без них світ здається мені розмитим. Всі контури людей навколо мене розмиваються, формуючи суцільну масу, закриваючи пастку; за відсутності фокуса їхні обличчя здаються мені розмазаними й розпливчатими. Відкинувши голову назад, погрозливо нависаючи наді мною, наче Пізанська вежа, Гітлер спрямовує свої крихітні вуса у палаюче небо й заливається реготом.