Чак Палагнюк - Прокляті

Ні, для мене зовсім не занадто пізно звернути на шлях удаваних веселощів чи примхливості; я все ще можу почати енергійно жбурляти тіло на якісь гімнастичні мати чи малювати похмурі шедеври; утім, заваливши свою попередню стратегію, я більше ніколи не матиму достатньо довіри до певної ідентичності. Яку б маску я не одягла у майбутньому: чи то спортсменки, чи то наркоманки, чи то усміхненої фотокартки на упаковці сухих сніданків «Вітіс», чи то auteur'а , що безперервно п'є абсент, — ця нова личина завжди здаватиметься такою ж фальшивою та вимушеною, як накладні нігті чи татуювання, що змивається водою. Все життя після смерті, яке мені залишилося, я відчуватиму себе такою ж підробкою, якою є черевики Бабетти начебто «Маноло Бланік».

Поряд зі мною у клітках розсілися забудькуваті душі: їх так поглинули шок і покірність, що вони не здатні навіть зігнати мух, які повзають по їхніх брудних руках. Ці мухи вільно пересуваються брудними щоками і лобами. Чорні мухи, великі, наче родзинки, прогулюються скляними поверхнями широко відкритих, нерухомих очей моїх сусідів. Ті навіть не помічають, як мухи залазять до їхніх відкритих ротів, а потім знову з'являються на обличчі, виповзаючи з носа.

За ґратами інших кліток їхні мешканці видирають з голови волосся. Розгнівані душі, вони рвуть на шматки свої тоги й одіж, зривають із себе горностаєві шуби, і савани, і шовкові сукні, і твідові костюми з вулиці Севіл Роу. Дехто з них, наприклад римські сенатори чи японські сегуни, померли й були засуджені до Пекла задовго до того, як я навіть народилась. Ці замучені кричать щосили. Краплі їхньої безтямної слини створюють туман у смердючому повітрі. Піт стікає струмками в них по лобах і щоках, набуваючи жовтогарячого жевріння у навколишньому світлі від пекельного полум'я. Натуралізовані прибульці до Аїду молотять повітря руками й ногами, щуляться, трясуть кулаками у напрямку палаючого неба, б'ються головами об залізні ґрати, доки не сліпнуть від потоків власної крові. Інші впиваються нігтями у власне обличчя, здираючи з нього шкіру, видряпують очі. Верещать хриплими, зірваними голосами. У прилеглих клітках… у клітках за рядами кліток… опинившись у пастці, ряди кліток тягнуться до палаючого горизонту у будь-якому напрямку. Незчисленні мільярди чоловіків і жінок жалібно скиглять, впадають у відчай, викрикують свої імена чи становище в суспільстві — монархи, платники податків, переслідувані меншини, законні володарі власності. У цій пекельній какофонії історія людства розколюється на особистий протест. Вони вимагають прав, притаманних їм від народження. Наполягають на своїй праведній невинності як християн, чи мусульман, чи євреїв. Філантропів чи лікарів. Тих, хто творить добро, чи мучеників, чи кінозірок, чи політичних активістів.

У Пеклі нам завдає тортур саме прихильність до певної ідентичності.

Вдалині, ідучи тим самим шляхом, яким я так нещодавно повернулась, пливе яскраво-синій спалах. Пляма яскраво-синього кольору, яку чітко видно на тлі жевріючого помаранчевого й червоного полум'я, цей синій німб, гойдаючись, просувається вперед, продирається з-поміж віддалених кліток і їх волаючих мешканців. Синя іскра рухається, не зупиняючись, повз померлих президентів, що скрегочуть зубами, й не звертає жодної уваги на забутих імператорів і володарів. Синя пляма щезає за купами іржавих кліток, зникає за юрбами безумних колишніх римських пап, її загороджують залізні вулики усунутих і кинутих за ґрати шаманів, що схлипують, і отців міст, і вигнаних похмурих членів роду, — лише для того, щоб за секунду стати трохи синішою, трохи більшою, трохи ближчою. Таким чином яскраво-синя пляма рухається зигзагом, наближається, просувається лабіринтом відчаю і розчарування. Яскраво-синій, що губиться у хмарах мух. Синій, що прикривається час від часу повітряними ямами густого, темного диму. Утім, він знову з'являється, більший, ближчий, аж доки синя пляма не стає волоссям, пофарбованим у синій колір ірокезом на бритій голові. Голова похитується, сидячи на плечах, затягнутих у чорну шкіряну мотоциклетну куртку; її підтримують і просувають уперед дві ноги, одягнені у джинси з синього деніму, а також дві ступні, взуті в чорні черевики. Із кожним кроком на черевиках дзеленчать велосипедні ланцюги, огорнуті навколо щиколоток. Панк-рокер, Стрілець, наближається до моєї камери.

Притискаючи одну затягнуту в чорну шкіру руку до тулуба, Стрілець несе коричневий конверт із цупкого паперу. Запхавши руки в кишені джинсів, затиснувши конверта між ліктем і стегном, Стрілець поводить прищавим підборіддям у мій бік і каже: