Чак Палагнюк - Прокляті

— Агов! — потім кидає погляд на людей, що нас оточують, поглинених поганими звичками, відчуттям власної правоти і похіттю. Кожна особа відрізана, ізольована від будь-якого майбутнього, будь-яких нових можливостей, замкнута у шкаралупі власного минулого життя. Стрілець хитає головою та каже:

— Не треба ставати схожою на цих лузерів…

Він не розуміє. Правда полягає в тому, що я — передпідліток, і мертва, і неймовірно наївна й дурна — а ще я приречена на Пекло. Назавжди.

Стрілець дивиться мені просто в очі й каже:

— Очі в тебе геть почервонілі… псоріаз посилився?

До того ж, я брехуха. І я відповідаю:

— Насправді, ніякого псоріазу в мене немає.

Тоді Стрілець питає:

— Ти плакала?

І брехуха така велика, що відповідаю:

— Ні.

Не те щоб приречення до Пекла — цілком моя провина. На свій захист хочу зазначити, що тато завжди казав, ніби диявол — то одноразові пелюшки.

— Смерть — процес довгий, — зауважує Стрілець. — І твоє тіло — перша частина тебе, якій настає гаплик.

Тобто: окрім цього, мають померти і твої мрії. Потім — твої сподівання. І гнів на те, що ти витратила ціле життя на вивчення лайна, і любов до інших, і заробляння грошей, — і все лише для того, щоб урешті-решт цей непотріб перетворився на абсолютний нуль. Насправді вмирання фізичної оболонки — то найлегше. Окрім цього, мають померти і спогади. Й его. Гордість, і сором, й амбіції, і надія — і на те, щоб зник увесь цей непотріб, який звуть «особистими рисами», можуть піти століття.

— Все, що можуть побачити люди, — це вмирання тіла, — продовжує Стрілець. — Та Гелен Ґерлі Браун вивчила всього лише сім етапів того, як ми врізаємо дуба.

Я перепитую:

— Гелен Ґерлі Браун?

— Та ти знаєш, — наполягає Стрілець. — Заперечення, торги, гнів, депресія…

А, то він про Елізабет Кюблер-Росс.

— От бачиш, — посміхається Стрілець. — Ти розумна… розумніша за мене.

Правда полягає в тому, розповідає Стрілець, що ми залишаємося в Пеклі до того, як вибачимо собі.

— Ти облажалась. Гру скінчено, — каже він. — Тож просто розслабся.

Гарні новини: я не якийсь там придуманий персонаж із книжки, не Джейн Ейр чи Олівер Твіст, для мене тепер немає нічого неможливого. Я можу стати кимось іншим, не через тиск або розпач, а просто тому, що нове життя здається мені радісним, чи цікавим, чи прикольним.

Стрілець знизує плечима й каже:

— Маленька Меді Спенсер померла… тож, мабуть, настав час тобі продовжувати пригоди власного існування, — коли він знизує плечима, конверт, що він його затискав під пахвою, вислизує звідти й опускається на кам'янисту землю. Конверт із цупкого паперу. На коричневому тлі стоїть штамп «конфіденційно» — це слово надруковано великими червоними літерами.

Я питаю:

— Що це таке?

Нахиляючись, щоб підняти конверт, Стрілець перепитує:

— Ось це? — а потім відповідає: — Це результати тесту на спасіння душі, який ти проходила, — під кожним нігтем у нього чітко видні півмісяці бруду. По всьому обличчю розкидана галактика прищів, які жевріють різними відтінками червоного.

Під «тестом на спасіння душі» Стрілець має на увазі той дивний тест на поліграфі, детекторі брехні, коли демон питав моєї думки стосовно абортів і одностатевих шлюбів. Тобто: це було визначення того, чи мене слід відправити до Раю чи Пекла, а можливо — й дати дозвіл на повернення до життя на Землі. Я миттєво, наполегливо тягнуся до конверта й кажу: «Віддай». Діамантова каблучка, той перстень, що Стрілець його вкрав і віддав мені, яскраво спалахує на пальці моєї простягнутої руки.

Тримаючи конверта за ґратами клітки так, що я не можу його відібрати, Стрілець вимагає:

— Спочатку пообіцяй, що припиниш дутися.

Я тягнуся до конверта, старанно уникаючи брудних металевих ґрат, і стверджую, що я зовсім не дуюся.

Гойдаючи результатами тесту біля кінчиків моїх пальців, Стрілець повідомляє:

— У тебе на обличчі муха.

Я відганяю її.

— Що ж, — відзначає Стрілець, — це гарний початок, — однією рукою він розстібає завелику англійську булавку й витягує її з щоки. Так само, як і минулого разу, він вставляє гострий кінчик булавки до прадавнього замка на дверях й починає копирсатися в ньому.

Тієї ж миті, як двері розчиняються, я роблю крок назовні та вихоплюю з його руки результати тесту. Обіцянка щойно злетіла з моїх губ, вона все ще лунає у мене в вухах, коли я різко розкриваю конверт.

«А переможцем визначається…»