Чак Палагнюк - Прокляті

Замикаючи коло навкруги нас, Гітлера і мене, юрба наслідує його приклад, тож скоро я опиняюсь накрита їхнім реготом. Вони стоять такою щільною стіною, що Стрілець і його ірокез губляться, відгороджені від мене великою кількістю мертвих тіл.

Незграбно стаючи на ноги, я струшую з одягу лушпиння липкої лупи. Відкриваю рота, щоб чемно попросити всіх замовкнути. Риючись у багатошаровій дермі жирної лупи, я помацки шукаю окуляри. Навіть осліпнувши, я благаю тиші, щоб отримати можливість висміяти ватажка, але натовп весело регоче від садистичних радощів, і від їхніх розмитих облич залишаються широко роззявлені роти й гострі зуби.

Мабуть, через якусь посттравматичну реакцію на стрес мене переносить до швейцарської школи-інтернату, в той день, коли тріо міс Брудних ван дер Бруднючок по черзі придушували мене до самої смерті, бавилися моїми окулярами й висміювали мене, перед тим як повернути до життя. Я відчуваю, як чиясь рука нахиляється до мене й міцно хапає мене за лікоть — величезна, груба рука, холодна, наче стіл патологоанатома; мозолисті пальці стискаються навколо мого ліктя, так міцно охоплюють його, як пов'язка зі свастикою охоплює біцепс, і щось підіймає мене й ставить на ноги. Може, це відбулося через придушені спогади про похітливе торкання збоченця-трунаря, мерзенний запах формальдегіду та чоловічого одеколону, — але я різко відхиляюсь назад. Уся моя тринадцятирічна вага падає назад, блискавично штовхаючи кулак і тоненьку руку вперед і нагору вражаючим свінгом, що врізається у щось тверде. Це щось хрустить від зіткнення із суглобами моїх пальців. І знову я падаю на м'який килим із лушпиння лупи, тільки цього разу щось важке приземлюється у шарі відмерлої шкіри біля мене.

Регіт юрби миттєво стихає. Я викопую окуляри. Навіть крізь брудні стекла, затьмарені мертвим лушпинням зі скальпів, я бачу Адольфа Гітлера, що лежить поряд зі мною у незручній позі. Він стиха стогне, і багрова пампушка синця вже формується навколо затуленого ока.

Перстень, діамантовий перстень, що його Стрілець украв у лежачої ниць, проклятої душі, що голосно рюмсала, зачинена у клітці поряд із моєю загидженою камерою, — цей перстень на моєму пальці зіткнувся з пикою Гітлера. Наче цибулеподібна латунна кісточка розміром у сімдесят п'ять карат, величезний діамант нокаутував його. Кулак у мене дрижить. Зап'ясток тремтить, наче камертон, і я трушу рукою, аби повернути чутливість пальцям.

Лунає чоловічий голос. Голос Стрільця, ззаду спантеличеної стіни глядачів, кричить мені: «Візьми щось на згадку!»

Як пізніше пояснить мені Стрілець, всі великі нахаби завжди брали тотеми чи предмети фетиша, щоб отримати силу ворогів, яких вони знищили. Деякі воїни знімали з ворогів скальпи і потім чіпляли їх на пояс. Інші забирали собі вуха, геніталії, носи. Стрілець наполягає: коли хочеш перетягти на себе силу ворога, обов'язково треба взяти у нього якийсь сувенірчик.

І ось я стою, а Гітлер розпростерся у мене під ногами. Чесно кажучи, мені його чоботи зовсім не були потрібні. І жодного бажання у мене не виникало поцупити в нього краватку, чи дурнувату пов'язку. Може, тоді ремінь? Пістолет? Маленький зразок фашистської прикраси: олов'яний орел чи череп? Ні, схоже, гарний смак перешкоджає мені забрати очевидний елемент фашистського вбрання.

Атож, може, я й колишня дуже мила дівчинка, яка без жодної млості вживала слова «перешкоджати» чи «млість», і без жодних вагань могла заїхати в пику фашистському тирану, але я продовжувала перейматися тим, як саме поповнюватиму свій дуже небагатий гардероб.

З віддаленого краю натовпу лунає голос Стрільця: «Не будь такою боягузкою! Візьми бісові вуса!»

Звичайно, це саме той талісман, який повністю відбиває особистість цього божевільного. Його вуса — крихітний скальп, що звисатиме у мене з пояса — являють собою щось таке, без чого Гітлер припинить бути Гітлером. Міцно приставивши низький каблук строгого шкільного черевика до шиї тирана, я нахиляюсь над ним і всовую пальці в грубе, наче лобкове, коротке волосся на верхній губі. Пальці мої відчувають тепло й вологу від його дихання. Коли я напружуюсь, щоб укласти всі сили у геркулесів ривок, повіки Гітлера тріпочуть, і його очі пронизують мене списом ненависті. Сильніше натиснувши ногою йому на горло, я різко рву на себе, тягну за короткі волоски з усієї сили — і Гітлер пронизливо верещить.

Натовп охоплює жах, всі роблять крок назад.

Я знову падаю спиною вниз, руки сіпаються ще сильніше, але трофей я не випускаю.