Карлос Руїз Сафон - Тінь вітру

Закінчивши любовний ритуал, Росіїто передала знесиленого, але щасливого старого до рук Морфея. Фермін запропонував дівчині кругленьку суму, вдвічі більшу, ніж її звичайний гонорар, але Росіїто розплакалася й наполягла на тому, щоб ми передали ці гроші сестрі Емілії.

— Подивіться лишень на цих бідних, безпомічних людей, яких залишили і Бог, і диявол! Нехай ці бідолахи хоч гарячого шоколаду із солодкими булочками покуштують. Як на мене, це найкращий засіб забути всі життєві негаразди. О, я завжди така сентиментальна... Узяти хоча б, наприклад, цього горопашного дідугана, пане Ферміне... Єдине, що йому було потрібно, — щоб його обійняли та попестили. Це розбиває моє серце...

Ми посадили Росіїто у таксі, залишили їй непогані чайові та пішли пішки вулицею Принцеси. Оповита туманом, вулиця була пустинною.

— Уже пора повертатись додому, — сказав Фермін. — Завтра треба мати пристойний вигляд.

— Я не думаю, що зможу зараз заснути.

Ми ішли в напрямку Барселонети. Перш ніж ми це зрозуміли, ми пройшли повз хвилеріз. Місто, яке сяяло в тиші, розстилалось біля наших ніг у відблисках води в портах, було схоже на найбільший у всесвіті міраж. Ми сіли на краю дамби, щоб помилуватися краєвидом.

— Це зачароване місто, тобі про це відомо, Даніелю? Воно пробирається тобі під шкіру і краде твою душу, хоч ти цього й не помічаєш.

— Ферміне, ти вже розмовляєш точнісінько як Росіїто.

— А ти не смійся. Саме такі люди, як вона, роблять це гидке місце вартим того, щоб сюди хтось приїжджав.

— Ти повій маєш на увазі?

— Ні, не повій. Певною мірою всі ми повії. Я маю на увазі людей з добрим серцем та відкритою душею. І не дивись так на мене. Весілля роблять мене сентиментальним.

Ми сиділи, насолоджуючись чарівливою тишею, й дивились, як блищить вода.

Минув якийсь час, і світанок забарвив небо в бурштиновий колір — Барселона прокинулась. Ми почули вдалині відгомін дзвонів церкви Санта-Марія-дель-Мар, яка щойно виринула з туману по той бік гавані.

— Як гадаєш, Каракс досі в місті? — спитав я.

— Спитай щось простіше.

— Обручки в тебе?

Фермін посміхнувся.

— Давай, ходімо. Вони вже чекають на нас, Даніелю. Життя чекає на нас.

Вона була в білій сукні — білій з відтінком кольору слонової кістки; і цілий світ відбивався в її очах. Я невиразно пам’ятаю слова священика, сповнені надією обличчя гостей, які прийшли до церкви того весняного ранку. Єдине, що я пам’ятаю, — це дотик її губ і священну обітницю, яку я завжди нестиму у своєму серці і не забуду до кінця своїх днів.

Хуліан Каракс закінчив «Тінь вітру» коротеньким оглядом, у якому підсумував подальші долі головних героїв. Після тієї далекої ночі 1945 року я прочитав багато книжок, але останній роман Каракса залишається моїм улюбленим твором. На сьогодні, хоч я й маю три десятки років за плечима, смаки мої не змінилися.

Поки я пишу ці слова, влаштувавшись за прилавком книгарні, мій син Хуліан, якому завтра виповнюється десять, з усмішкою стежить за мною й цікаво поглядає на купу аркушів, що росте й росте. Певно, він переконаний, що батько підхопив якусь книжкову хворобу. У Хуліана очі матері, від неї він успадкував і розум, а від мене... мені приємно думати, що від мене він успадкував здатність дивуватися зі світу.

Мій батько, якому вже важко читати навіть корінці книжок — хоча він цього й не визнає, — зараз удома, нагорі. Іноді я ставлю собі запитання: він щаслива людина? Живе у згоді із собою? Чи затишно йому з нами, чи він досі живе у власних спогадах, у смутку, що завжди переслідував його?..

Книгарнею тепер керуємо ми з Беа. Я веду бухгалтерію та підрахунки, Беа робить закупки та обслуговує покупців. Вони довіряють їй більше, ніж мені, та я не ображаюся. Час зробив її сильнішою й мудрішою. Вона майже не згадує минуле, хоча подекуди я бачу, як вона мовчки сидить, занурена у власні думки. Хуліан обожнює матір. Коли вони разом, я дивлюся на них і розумію, що їх поєднує невидимий зв’язок, який важко описати словами. І я теж почуваюся ланкою цього зв’язку, і вважаю, що мені дуже пощастило.

Книгарня дає нам достатній прибуток, щоб ми могли вести скромне життя; утім, я все одно не уявляю собі іншого заняття. Наші продажі зменшуються з кожним роком, але я оптиміст і запевняю себе: те, що котилося вгору, покотиться вниз, а те, що котилося вниз, одного дня неодмінно покотиться вгору. Беа каже, що мистецтво читання потроху занепадає. Читання, говорить вона, — це особистий ритуал, а книжки — дзеркала наших душ; читаючи, слід віддавати цьому увесь свій розум і серце, але справжніх читачів стає, на жаль, дедалі менше. Щомісяця до нас надходять пропозиції перетворити нашу книгарню на крамницю, де б продавалися телевізори, паски або черевики на мотузяній підошві. Але ні. Звідси нас винесуть лише вперед ногами.