Карлос Руїз Сафон - Тінь вітру

Коли я прокинувся, Беа витирала мені чоло хусткою, змоченою в одеколоні. Переляканий, я спитав, де Каракс. Вона здивовано глянула на мене й відповіла, що Каракс зник під час бурі вісім днів тому, залишивши після себе кривавий слід на снігу. Усі вважали його померлим. Я сказав, що це неправда, він був тут, зі мною, лише кілька хвилин тому. Беа всміхнулася й нічого не відповіла.

Медсестра, яка вимірювала мій пульс, похитала головою й сказала, що я спав шість годин, а вона увесь час сиділа за столом біля дверей. Вона впевнена — до моєї палати ніхто не заходив.

Увечері, перш ніж заснути, я повернув голову на подушці й помітив, що футляр відкритий. Ручка зникла.

Три місяці опісля ми з Беа одружилися в церкві Св. Анни. Пан Аґілар розмовляв зі мною лише односкладово й міняти цієї звички не збирався; але позбутися мене він так і не зміг, тож мусив примиритися з нашим шлюбом. Утеча Беа поклала край його злості. Тепер він, здавалося, жив у стані постійного шоку, безсилий перед фактом, що його онук незабаром буде називати мене татом і що жорстока доля в особі пораненого негідника вкрала в нього його дівчинку — дівчинку, яку він, незважаючи на її вік, і досі бачив маленькою дитиною у гарненькій сукні для першого причастя.

Утім, за тиждень до церемонії батько Беа несподівано завітав до книгарні. Він подарував мені золотий затискач для краватки, який належав ще його батькові, та потиснув мені руку.

— Беа — це найкраще, що я маю у своєму житті, — сказав він мені. — Піклуйся про неї заради мене.

Мій батько провів його до дверей. Із сумом в очах батько спостерігав, як пан Аґілар іде вниз вулицею Св. Анни. Вони обидва розуміли, що старішають.

— Він непогана людина, — зазначив батько. — Усі ми любимо по-своєму.

Лікар Мендоса, який взагалі сумнівався в моїй спроможності простояти на ногах більш ніж півгодини, попередив мене, що вся ця весільна метушня — не найкращі ліки для людини, яка мало не померла на операційному столі.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв я його. — Вони все одно не дозволяють мені нічого робити.

Я не брехав. Фермін Ромеро де Торрес поводився як справжній диктатор у всьому, що стосувалося церемонії, банкету та решти. Коли парафіяльний священик дізнався, що наречена йде до вівтаря вагітна, він категорично відмовився проводити церемонію та погрожував викликати нам на заваду духів святої інквізиції. Фермін розлютився й витяг священика з церкви, горлаючи, що той не гідний носити сутану й служити церкві. Якщо священик хоч пальцем ворухне, присягався Фермін, він влаштує такий скандал у єпископа, що після цього посада духівника мавп на Ґібралтарі стане для падре найкращим місцем роботи. Декілька перехожих поаплодували Фермінові, а торговець квітами на площі подарував йому білу гвоздику, яку Фермін потім носив на лацкані, аж доки пелюстки квітки не стали такого ж кольору, як і комір його сорочки.

Уже все було готове до церемонії — бракувало лише священика. Фермін пішов до школи Св. Ґабріеля і вмовив провести церемонію отця Фернандо Рамоса, хоча той цього ніколи в житті не робив: його спеціалізацією була латина, тригонометрія та гімнастика.

— Розумієте, ваша превелебносте, наречений дуже слабий, і я не можу знову його засмутити. Він бачить у вас утілення величі Матері Церкви, ви в його очах стоїте поряд зі святим Фомою, святим Авґустином та Дівою Марією. Хай цього відразу й не видно, але насправді цей хлопець — дуже, дуже побожний вірянин. Майже такий само побожний, як я. Містик. Якщо ви мені відмовите, всі так засмутяться, що весілля перетвориться на похорон...

— Ну, в такому разі...

Як мені потім розповідали — сам я цього не пам’ятаю, бо весілля завжди краще запам’ятовують гості, — перед церемонією Бернарда й Ґуставо Барсело, виконуючи детальні інструкції Ферміна, напоїли отця Фернандо мускатним вином, щоб звільнити його від страху виступати перед публікою. Коли настав час падре робити промову, він — із радісним, сяючим виразом обличчя та усмішкою святого — замість якогось там Послання до коринтян прочитав любовний сонет Пабло Неруди [64] Neruda — Неруда, Пабло (псевдонім Нефталі Рікардо Рейєса Басоальто) — чилійський поет (1904—1973), Нобелівський лауреат, автор багатьох збірок громадянської та любовної лірики. (Прим. ред.) . Деякі з гостей пана Аґілара назвали сумного поета закоренілим комуністом та більшовиком, а інші марно дошукувалися цих чудових атеїстичних віршів у католицькому требнику, розмірковуючи, чи це не один з перших впливів майбутнього Вселенського Собору.