Брем Стокер - Граф Дракула

Я вирішив перевірити його щирість і запитав прямо:

— Чому я не можу виїхати сьогодні ввечері?

— Тому що, дорогий мій, кучер і коні відправлені у справі.

— Але я можу піти пішки, я вже готовий піти.

Він посміхнувся так м'яко, так ніжно і того ж часу такою демонічною усмішкою, що мої підозри воскресли з новою силою. Він запитав:

— А ваш багаж?

— Я можу прислати по нього. Зараз він мені не потрібний. Граф підвівся і сказав із такою вражаючою вишуканістю, що я не повірив собі, до того це було щиро:

— У вас, англійців, є одне прислів'я, яке близьке моєму серцю, оскільки ним керуємося і ми, магнати: спасибі, що приїхали, спасибі, що й поїхали. Ходімо зі мною, дорогий мій друже, я й години не хочу затримувати вас без вашого бажання. Ходімо ж!

Надзвичайно люб'язно, тримаючи в руці лампу, граф спустився зі мною сходами, освітлюючи мені дорогу. Але раптом він зупинився і витягнув руку:

— Слухайте!

Пролунало завивання вовків, ніби викликане рухом його руки. Після хвилинної паузи ми пішли далі і досягли дверей; він відсунув прогоничі і зняв ланцюги, після чого почав відчиняти двері.

На мій превеликий подив, виявилося, що двері не були замкнуті на ключ. Я підозріло оглянув їх: ніде не було видно навіть сліду від замка.

Коли двері стали поступово відчинятися, то завивання вовків зовні залунало голосніше й голосніше. Тоді я зрозумів, що проти графа відкрито не підеш. Із такими супротивниками, та ще коли вони під командою графа, я нічого не міг вдіяти. Але двері продовжували поволі відчинятися; граф стояв у дверях один. У мене на мить промайнула думка, ось, можливо, моя доля: він кине мене вовкам — і я сам же допоможу йому зробити це. У подібному плані було достатньо диявольського задуму. Не бачачи іншого виходу, я крикнув:

— Зачиніть двері; я краще дочекаюся ранку!

Одним помахом своєї могутньої руки граф зачинив двері, і великі прогоничі з шумом увійшли на свої місця.

Коли я був уже в себе в кімнаті і збирався лягти, почувся шепіт біля моїх дверей. Я тихо підійшов до них і прислухався. Я почув голос графа:

— Назад, назад, на свої місця! Ваш час ще не настав. Почекайте! Майте терпіння! Завтрашня ніч ваша!

Після цього пролунав тихий ніжний сміх; я з люттю розкрив двері і побачив цих трьох жахливих жінок, що облизували свої губи. Тільки-но я з'явився, вони вибухнули диким сміхом і втекли.

Я повернувся до кімнати і впав на коліна. Невже мій кінець такий близький? Завтра! Завтра! Боже, допоможи мені і тим, кому я дорогий!

30 червня, вранці.

Мабуть, це мої останні рядки в щоденнику. Я спав до світанку; прокинувшись, знову впав на коліна, бо вирішив: якщо на мене чекає смерть, то треба до неї приготуватися.

Помолившись, я відчинив двері й побіг у передпокій. Я пам'ятав, що двері не були замкнуті — значить, мені трапилася нагода втекти. Тремтячими від хвилювання руками я зняв ланцюг і відсунув прогоничі. Але двері не піддалися! Відчай оволодів мною.

Дике бажання роздобути ключі привело мене до рішення знову видертися стіною і дістатися до кімнати графа. Хай він уб'є мене, смерть тепер здавалася мені кращим виходом. Не замислюючись, я кинувся вгору сходами. до східного вікна і поповз униз стіною, як і раніше, до кімнати графа. Я пройшов через двері в кутку вниз гвинтовими сходами і темним проходом до старої каплиці. Я знав тепер, де знайду страховисько.

Великий ящик усе ще стояв на колишньому місці, біля найтемнішої стіни, але цього разу на ньому лежало віко, ще не прироблене, але з приготованими цвяхами, так що залишалося тільки забити їх. Мені було потрібне його прокляте тіло через ключ, тому я зняв кришку і поставив її до стіни. Переді мною лежав граф, але наполовину молодший, оскільки його сиве волосся і вуса потемніли. Щоки здавалися повнішими, а під білою шкірою просвічував рум'янець; губи його були яскравіші від звичайного, оскільки на них ще збереглися свіжі краплі крові, що капали з кутиків рота і стікали по підборіддю на шию. Тремтіння пронизало моє тіло, коли я нахилився, щоб до нього доторкнутися; але я повинен був знайти ключ, інакше я загину. Мабуть, наступної ночі моє тіло послужить здобиччю для бенкету трьох жахливих чаклунок. Я обшукав усе тіло, але не знайшов ключів. Тоді я зупинився і подивився на графа. На його скривавленому обличчі блукала іронічна посмішка, яка, здавалося, зведе мене з розуму. В мене не було під рукою ніякої смертоносної зброї, я схопив лопату, якою робітники наповнювали ящики із землею і, високо змахнувши нею, ударив вістрям униз прямо в ненависне обличчя. Але тут голова його повернулася, і очі, в яких світилася ненависть василіска, втупилися в мене. Їх погляд паралізував мене; лопата, здригнувшись, ковзнула повз нього і встромилася в дерево біля лоба. Зброя випала з моєї руки; коли я спробував схопити її, вістря держака зачепило кришку, і вона впала на місце. Останнє, що я побачив, було роздуте, налите кров'ю обличчя, перекошене гримасою ненависті до всього живого, яке палало пекельним полум'ям…