Брем Стокер - Граф Дракула

— Вранці ми вирушаємо до Варни. Нам треба тепер зважати на новий чинник — Міна. Але вона нам віддана, їй коштувало багатьох страждань розповісти нам так багато; проте вона дуже добре зробила: тепер ми попереджені. Не треба випускати з уваги жодного шансу, і у Варні ми повинні бути готові діяти негайно після прибуття судна.

— Що ж нам там робити? — лаконічно запитав Моріс.

Професор подумав трохи і відповів:

— Ми насамперед піднімемося на судно і потім, коли знайдемо ящик, покладемо на нього гілку шипшини; доки вона там, ніхто не зможе з нього вийти, так, принаймні, розповідає стародавній переказ. Далі ми дочекаємося такого збігу обставин, коли нікого не буде поблизу, відкриємо ящик — і все закінчимо.

— Я не чекатиму на слушну нагоду, — сказав Моріс. — Коли я знайду ящика, то відкрию його і знищу чудовисько, і хай тисячі людей бачать це, і хай мене після цього одразу ж стратять.

— Ви добрий хлопець, — сказав лікар Ван Хелзінк, — так, добрий хлопець. Дитя моє, повірте, ніхто з нас не відступить через страх. Я говорю тільки, що всі ми вчинимо як слід. Але насправді як, поки ми не можемо сказати. До того часу багато що може статися. Всі ми будемо озброєні, і коли настане критичний момент, наші зусилля не слабшатимуть. Сьогодні ж упорядкуємо наші справи, бо ніхто з нас не може сказати, який буде кінець. Мої справи вже влаштовані, а оскільки мені більше нічого робити, я піду готувати все до подорожі. Я придбаю квитки і все, що необхідно.

Нам більше нічого було обговорювати, і ми розійшлися. Я зараз займуся своїми справами і після цього буду готовий до всього, що б не сталося.

Якийсь час потому.

Все зроблено. Моя остання воля записана. Міна — моя єдина спадкоємиця, якщо вона переживе мене. Якщо станеться інакше, то все одержать інші, які були такі добрі до нас. Сонце наближається до заходу. Нездужання Міни привертає мою увагу. Я впевнений, що вона про щось думає, ми дізнаємося про це після заходу сонця. Ми із страхом чекаємо щоразу на схід і на захід, оскільки щоразу дізнаємося про нову небезпеку, нове горе; але дай Бог, щоб усе кінчилося благополучно.

11 жовтня, вечір.

Мене попросив записати це Харкер, оскільки сам він не в змозі працювати, а точний запис потрібен.

Ми всі помітили, що за останні дні час заходу і сходу сонця є для місіс Харкер періодом особливої свободи: коли її колишня особистість може виявлятися поза впливом контролюючої сили, яка пригноблює її або спонукає до дивних вчинків. Стан цей виникає приблизно за півгодини до сходу або заходу і триває доти, доки сонце підіймається високо або доки хмари ще палають у промінні схованого за обрієм денного світила. Спочатку вона ніби вагається, немов якісь тенета починають слабшати, раптово настає відчуття абсолютної свободи. Коли ж вільний стан змінюється, швидко настає реакція, якій передує застережне мовчання.

Коли ми сьогодні зустрілися, вона була дещо стриманою і виявила всі ознаки боротьби. Потім, після тривалої паузи, сказала:

— Вранці ми почнемо виконання нашого завдання, і лише Богу відомо, що чекає на нас далі. Ви будете такі ласкаві, що візьмете мене з собою. Я знаю, на що спроможні піти відважні, стійкі люди, аби допомогти бідолашній слабкій жінці, душа якої, можливо, загинула… в усякому разі, в небезпеці. Але ви повинні пам'ятати, що я не така, як ви. В моїй крові, в моїй душі — отрута, яка може вбити мене; яка повинна вбити мене, якщо своєчасно мені не буде надано допомогу. О друзі мої, ви так само добре знаєте, як і я, що моя душа в небезпеці; і хоча я так само, як і ви, знаю, що для мене один тільки шлях, але ні ви, ні я не повинні вибрати його.

— Який шлях? — запитав хрипким голосом Ван Хелзінк.

— Цей шлях — моя швидка смерть від своєї руки або від руки когось іншого, але в усякому разі раніше, ніж станеться найбільша біда. Я знаю, і ви теж, якби я померла зараз, ви могли б врятувати мою безсмертну душу, як ви зробили це з бідолашною Люсі. Якби тільки смерть або страх смерті стояли єдиною перешкодою на моєму шляху, я, не замислюючись, померла б тут, тепер, серед люблячих мене друзів. Але смерть не є кінцем. Я не можу припустити думки, що Божа воля спрямована на те, аби мені померти, в той час як ми маємо надію врятуватися. Отже я, зі свого боку, відмовляюся від вічного заспокоєння і добровільно вступаю в той морок, в якому, можливо, приховане найбільше зло, яке тільки трапляється в світі і в пеклі… Але що дасть кожен із вас? Знаю, ваші життя, — швидко продовжувала вона, — це мало для хоробрих людей! Ваші життя належать Богу, і ви повинні повернути їх Йому; але що дасте ви мені?