Брем Стокер - Граф Дракула

— Гаразд! — сказав Ван Хелзінк. — Візьмімо з собою і гвинтівки. Тут нам, по суті, нічого робити, а оскільки Варна нікому з нас не знайома, то чи не вирушити нам уже завтра? Все одно, де чекати, тут чи там. Сьогодні вночі та завтра ми встигнемо приготуватися, і якщо все буде гаразд — увечері вирушимо в дорогу вчотирьох.

— Учотирьох? — перепитав здивовано Харкер, кидаючи на нас питальні погляди.

— Звичайно! Ви повинні залишитися і потурбуватися про вашу любу дружину! — поспішив відповісти професор.

Харкер помовчав декілька хвилин і потім сказав глухим голосом:

— Ми поговоримо про це завтра вранці. Мені треба порадитися з Міною.

Я подумав, що Ван Хелзінку саме час попередити Харкера не відкривати їй наших планів, але він не звернув на це уваги. Я кинув на нього багатозначний погляд і закашляв; проте замість відповіді він приклав палець до вуст і відвернувся.

5 жовтня, після обіду.

Після нашої наради я довгий час не міг ані про що думати. Новий поворот подій настільки вразив мене, що я не мав сил мислити. Рішення Міни не брати ніякої участі в обговоренні примушує замислюватися; а оскільки я не смію сказати їй про це, то можу лише викласти свої припущення. Тепер я далі від істини, ніж будь-коли. Поведінка інших при цій звістці також вразила мене: адже останнім часом ми часто обговорювали це питання і вирішили, що між нами не буде жодних таємниць. Міна спить зараз тихо і спокійно, як маленьке дитя. Губи її напіввідкриті, і лице сяє щастям. Слава Богу, що це так.

Трохи згодом.

Як дивно! Я сидів, вартуючи щасливий сон Міни, і вважав себе за такого щасливого, як, мабуть, ніколи. Коли настав вечір і земля вкрилася тінню, в кімнаті стало ще тихше й урочистіше. Раптом Міна розплющила очі і сказала:

— Джонатане, дай мені чесне слово, що виконаєш моє прохання. Дай мені цю обіцянку перед Богом і присягайся, що ти не порушиш її, навіть якщо я благатиму тебе про це на колінах, заливаючись гіркими сльозами. Швидше виконай моє прохання — зараз же.

— Обіцяю, — відповів я, і вона на мить здалася щасливою; для мене ж щастя не було, оскільки червоне тавро продовжувало горіти на її лобі. Вона сказала:

— Обіцяй, що жодного слова не скажеш мені про план, складений проти графа. Жодного слова, жодного натяку, жодного вчинку, доки не зникне це! — і вона урочисто показала на тавро. Я побачив, що вона говорить серйозно, і повторив:

— Обіцяю!

Після цих слів я зрозумів, що від цього моменту між нами з'явилася стіна.

Північ.

Цілий вечір Міна була весела і бадьора, так що й інші підбадьорилися, ніби заражені її веселістю, і навіть я відчув, що сумний покрив, який тиснув на нас, ніби трохи піднявся. Ми розійшлися рано.

Ранок, 6 жовтня.

Новий сюрприз? Міна розбудила мене так само рано, як і вчора, і попросила запросити Ван Хелзінка. Я подумав, що вона хоче знову бути загіпнотизованою, і зараз же пішов по професора. Він, мабуть, чекав на це запрошення, оскільки був уже одягнений. Двері його не зачинялися щільно, тому він чув, як грюкнули наші двері. Він одразу ж прийшов. У кімнаті професор запитав Міну, чи можуть увійти й інші.

— Ні, — відповіла вона, — це не обов'язково. Ви можете самі все розповісти їм потім. Я повинна їхати з вами!

Ван Хелзінк був вражений не менше, аніж я. Після певної паузи він знову запитав:

— Але чому?

— Ви повинні взяти мене з собою. З вами я буду в більшій безпеці, та й ви також.

— Але чому ж, дорога пані Міно? Ви знаєте, що турбота про вашу безпеку є нашим священним обов'язком. Ми йдемо назустріч небезпекам, на які ви наражаєтеся більше, ніж будь-хто з нас, — унаслідок різних обставин…

Він розгублено зупинився. Вона показала пальцем на свого лоба і відповіла:

— Знаю. Але я повинна вирушати з вами. Можу сказати вам це, бо сонце встає; потім я буду не в змозі. Я знаю: якщо граф схоче, то я повинна буду піти за ним, я знаю, що коли він накаже мені піти тайкома, то я застосую хитрість, обдурю навіть Джонатана. Ви сильні і хоробрі. Ви сильні тим, що вас багато, і можете зневажати те, що зламало б одну людину. Крім того, я, мабуть, зможу бути вам корисною: якщо ви мене загіпнотизуєте, то дізнаєтесь про те, чого я не знаю сама.

Тоді Ван Хелзінк сказав серйозно:

— Пані Міно, ви говорите розумно, як завжди. Ви теж вирушите з нами. І ми всі разом виконаємо наш обов'язок.

Ван Хелзінк запросив мене йти за ним. Ми зайшли до його кімнати, де до нас приєдналися Годалмінг, лікар Сьюард, Квінсі Моріс. Професор розповів їм усе, що повідомила Міна, і потім продовжував: