Брати Капранови - Зоряний вуйко

— Е-е-е, дядьку, ви нам трохи залишіть, — схопився жартома Іван.

А Гриць від останніх слів дядька Кіндрата аж закипів:

— То що, ті цуценята, виходить, як людські діти?

Всі, немов за командою, обернулися до цуценят. Ті боязко визирали зі свого кутка. Ну зовсім тобі як звичайні дітлахи, бо луски при мерехтінні багаття видно не було, а тільки очі — великі та сині.

— Тьху ти, — Гриць розлючено підвівся, перейшов до дверей, сів там і ображено замовк.

Дядько Кіндрат відчув себе на коні:

— От бачите, образився. Бо дурний. А розумну людину послухати не хоче, — він знову взявся мішати куліш. — То я вам скажу, що раніше верхні від людей майже не відрізнялися. А луска у них від Сонця з’явилася. От погуляй під Сонцем, і в тебе виросте. Хе. Уявляєте — Гриць із лускою.

Знову бреше старий. Ото вже людина. Його аби слухали, а він що хочете вигадає. Семен крадькома подивився на малих. Ті без загальної уваги почувалися значно краще і потихеньку засвоювали нові території. Хлопчик підступився до дядькового заплічника, а дівчинка, хоч трохи і висунулася з кутка, але далі йти не наважилася. Вони кумедно так рухались, ці малі: пролізуть трохи рачки, а потім лягають на пузо, відпочинуть і знову повзуть.

За дурними балачками трохи не пригоріла їжа. Дядько Кіндрат, зсунувши на пальці край рукава, зняв казан з вогню.

— Агов, Грицю! — загукав він. — Іди-но кашу їсти.

Гриць не відповів, але все-таки прийшов і похмуро всівся разом зі всіма біля казанка. Куліш виглядав смачно — що не кажи, а дядько куховарив знаменито. Взялися до страви. Їли повільно, без поспіху, відкладаючи у шлунках запаси на довгу ніч подорожі. Така ж некваплива та чинна точилася розмова.

Семен орудував ложкою, намагаючись не поспішати. Он як дядько Левко — спочатку погортає кашу сюди-туди, потім набере трохи, ложку об край витре, і тільки потім до рота — обережно губами кашу знімає, а потім ложку обсмокче так смачно-смачно і знов кашу гортає.

Дядько Кіндрат відібрав кавалок пшона окремо. Ніхто не заперечив, а Івась навіть додав шматок м’яса. Нехай поїдять.

Верхненята вже досить впевнено повзали у своєму кутку, щось там порпалися і не звертали на чумаків жодної уваги. Проте коли підійшов дядько Кіндрат, вони злякано витріщилися і пригорнулися одне до одного.

— Ну що ж ви боїтеся? Хіба ж я такий страшний? — дядько Кіндрат сів і простягнув ложку з кулішем. — Он яка добра кашка. Їжте!

Діти торкнутися їжі не наважувались.

— То вони ваших вусів лякаються, — зауважив ззаду Іван.

— Та ти хоч помовч вже, — дядько Кіндрат чомусь знов розлютився. — Базікати ви всі майстри… — але побачивши, що діти злякались його голосу, вмить змінив тон: — Утю-тю-тю, яка смачна каша…

Ну чистий тобі дідусь біля онуків!

Тільки онуки не признали такого дідуся і перелякано полізли в куток.

— Тьху ти, — дядько Кіндрат підвівся, потім щось подумав і, знайшовши відносно чисте місце, вигріб куліш просто на підлогу.

Верхненята розібралися з їжею самі. Тільки-но дядько відійшов, вони виповзли і за хвилину вже взялися до справи, руками вихоплюючи м’ясо і жмені розвареної крупи. Невідомо, скільки вони того кулішу з’їли, а скільки порозмазували по обличчях, але з підлоги підібрали майже все.

Чумаки зацікавлено спостерігали за цією картиною, тільки Іван раптом відхилився назад і, заплющивши очі, сперся на стіну.

Дядько Кіндрат замріяно сказав:

— А от якби справді їх приручити? Диви, які розумні. Вони ж і вранці можуть ходити, і ввечері…

Семен нахилився до Івана:

— Що, голова?

Той тільки очима кліпнув. Ну що ж, доведеться, мабуть, і сьогодні його сіль тягнути. Добре хоч не самого Івана.

— …А вони зі своїми хіба спільної мови не знайдуть? — дядько Кіндрат все ще вигадував щасливе майбутнє.

— Та тихше ти, — раптом обізвався отаман, — бачиш, людині погано.

Дядько Кіндрат збився:

— Та що я? Я ж нічого. Нехай відпочиває. Я ж хіба заважаю? — і зразу перейшов на два тони нижче, розповідаючи, що коли молодий був, то до села дісталися мандрівники з півночі і розповідали, що там теж люди є. Там високі гори з печерами, а в них багато людей, мало не вдесятеро більше, як у нас…

Семен слухав неуважно. Він дядькових казок наслухався ще коли туди йшли.

— А Горобець, добрий козак був, це старого Горобця небіж. Пам’ятаєш Горобця, Левку? Так він каже…

Отаман не відповідав, Гриць все ще був не в настрої, і старий, що лишився без публіки, поступово замовк. Так вони й сиділи в цілковитій мовчанці — чи думали про щось, чи їжу перетравлювали, дрімаючи потихеньку. А Сонце надворі вже схилялося до обрію, в безсилій люті шмагаючи променями землю.