Марина та Сергій Дяченки - Цифровий, або Brevis est

Арсен міцно стис жменьку дріб’язку на дні кишені. Аеропорт і два вокзали… Дирижаблі, підсвічені сонцем, їздові дракони, що потребують довгої злітної смуги. Дуже красиво й дуже прибутково. Пригадується, дехто запевняв, що аеропорт не вписується в концепцію гри, має бути пізнє Середньовіччя чи хоч би щось, близьке за часом…

Дід Піхто пішов з політики три місяці тому, влітку. І майже одночасно з’явилася Руда Квіні — багато хто з неї насхміхався, мовляв, з такими даними тільки в куртизанки. Проте вона довго не розгойдувалася — зібрала свою партію й пробилася в парламент, і де тільки грошики взялися…

Арсен зупинився. Притулив долоню до лоба, наче перевіряючи температуру. Занадто простий і гарний поворот, щоб бути правдою; і як вишукано, хай йому чорт… От би перевірити, яку пробну кулю запустити…

Він гаяв час. Півдня минуло марно. Його суперники й вороги тчуть павутиння перед Асамблеєю, носять медок у свої стільники, а Міністр валандається по вулицях, плаче на вітрі, висмоктує з пальця дикі припущення… Хіба можна творити стратегію на неперевірених даних?!

Квіні розумна й обережна. І вона собі не ворог — діятиме, як вважатиме за потрібне, виходячи зі свого характеру, становища, обставин. «За яких обставин вони діятимуть так, як потрібно тобі?» За яких обставин батьки покаються, повернуть комп’ютер або куплять новий?!

Починало смеркати. Листопад. Ідучи з дому, Арсен згарячу взув осінні черевики з тонкою підошвою. Проїхатись до школи — годиться. Однак годинами швендяти по холодних вулицях — холодно.

Під козирком закритого на ремонт гастроному лежав шмат картону з пакувальної коробки, на ньому, згорнувшись, спали дві величезні дворняги, каштанової й брудно-сірої масті. Арсен підійшов і став поруч, на сухий вільний краєчок картонки. Ногам стало трохи тепліше. Собаки розплющили очі й заснули знову — безпритульні виродки, нащадки бастардів. І народила їхніх дідів якась собача невдаха від пещеного породистого пса…

Якби я міг, думав Арсен, перевести вас у цифру й узяти собі. Плювати, що ви безпородні. Я влаштував би вам двір і будку, щоб жити, і поле, щоб гуляти й бігати, улітку в траві, а взимку в снігу. Я ніколи не кидав би вас надовго. Отак би й узяв — парочкою.

Розійшлися хмари, і різко похолодало. Собаки спали, притулившись одна до одної. Арсенові схотілося сісти поруч і погрітися біля них, але в цю мить засвітилися ліхтарі, й запалала на другому боці вулиці синя неонова вивіска: «Інтернет-клуб “Магніт”».

Магніт; Арсен відчув себе залізною стружкою.

По вогких сходах він зійшов, наче в склеп, у маленьке підвальне приміщення. З натугою відчинив внутрішні двері — і раптом опинився в теплі. На повну потужність працював камін-обігрівач, приємним рожевим світлом горіли розжарені пружинки. У вузькому коридорі стояли на столах компи, всього штук п’ять, усі вільні. Останній, наприкінці коридору, виявився в глибокій ніші — збоку неможливо було зазирнути в монітор. Усе це Арсен побачив у першу хвилину — і перевів дух. Аж потім глянув за скляну перегородку на адміна, на вигляд недовченого студента.

— Ви працюєте? — Арсенів голос пролунав хрипко.

— Ага, — відгукнувся хлопець. І, подумавши, додав: — Тільки в нас на популярні порносайти заглушка стоїть.

— Я що, схожий на відвідувача порносайтів?

— Вони всі різні, — туманно відповів хлопець. — Тобі пошту перевірити?

— Мені грати. Ґеймер я.

За хвилину він уже сидів наприкінці коридору, в ніші. Відкрив заставку «Королівського балу», набрав у рядку свій лоґін та пароль — і почув з дивним хвилюванням голоси птахів у парку своєї резиденції.

Співали птахи. Співав фонтан. Тихесенько співала трава, колишучись од вітру. Арсен не вважав себе сентиментальним — але в цю мить йому навернулися сльози на очі, сльози мандрівця, що повернувся додому після важких поневірянь. Ось мій кабінет, мої мантії й перуки, то й нехай собі як знають — ось моя справа, справа життя, папери на столі й величезна мапа на стіні; ніхто не відбере в мене цього світу. Пора працювати.

Він не бачив, як хлопець-адмін, подивившись у монітор на своєму столі, раптом тихо свиснув і підняв брови, і нишком вийшов у суміжну крихітну, обладнану телефоном кімнатку.

— Слухай, у мене тут пацан залоґінився… CruelHamster, прикинь, начебто він… Та-ак? Крутизна небачена… Та точно кажу! Ага… Заплатив наперед, питав про ніч… Узагалі ж, у нас неповнолітні тільки до дев’ятої вечора, Петренко лаятиметься… Добре, я зрозумів.