Марина та Сергій Дяченки: Цифровий, або Brevis est

Арсен нахилився. Системного блока теж не було. Під столом ще не встигли прибрати — там сірими клубочками лежав пил.

— Нам треба серйозно поговорити, — почав батько в нього за спиною. — Це, звісно, надзвичайний захід… Але в нас не було іншого виходу.

— Де мій комп’ютер?!

— Ми його продали, — сказала мама, і відразу чомусь стало ясно, що вона не бреше.

У Арсена потемніло в очах. Його диск. Його жорсткий диск. Він ніколи не зберігав паролів… Наче відчував. Але його файли… Його програми…

— Ви відформатували диск? — запитав він пошепки.

— Покупець сказав, що відформатує сам. Що там у тебе? Іграшки?

Без паніки, сказав собі Арсен. Дані по собаках у мене на флешці. Особистість Міністра зберігається на сервері гри. Імовірність, що той, хто принагідно купив старий комп, зрозуміє, що саме попало йому в руки… украй мала. Проте існує.

— Слухайте, — Арсен облизнув губи. — Ще не пізно. Поверніть його. Якщо треба, я доплачу, — він аж зрадів з правильної ідеї. — Мені потрібний мій комп’ютер. Ви не розумієте, що ви зробили.

— Ні, ми розуміємо, — батько дивився повз нього. — Ти божеволієш. Є тільки один спосіб зіскочити з цієї голки — кинути зразу!

Батько раптом ступнув уперед і взяв Арсена за плечі:

— Послухай, синку. Так багато гарного в житті. Кіно, книжки, дівчата… Ковзанка… Хочеш, на ці канікули поїдемо в Париж? Я забронював готель на нас трьох. Ти ж хотів у Париж?

Арсен вивільнився:

— Мені потрібний мій комп. Терміново.

— Ти його не одержиш, — батько жестом зупинив маму, котра хотіла щось сказати. — Це наше останнє слово.

— Телефон клієнта?

— Що?

— Телефон того, хто купив мою машину?!

— Арсене…

— Що ви зробили! — він зрозумів, що втрачає владу над ситуацією цілком і остаточно. — Що ви…

Він кинувся до дверей. Батько спробував його втримати, Арсен вирвався з несподіваною силою. Мати відсахнулася.

— Ти бачиш?! — закричав батько. — Ти бачиш, що з ним діється! Він несамовитий!

Арсен схопив з вішалки свою куртку.

— Арсенію, стій! Ти нікуди не підеш!

— Я піду! — тепер він верещав, мов дитина. — Я піду! І ви одержите, що хотіли!

— Стій!

Батько був сильніший, проте він не уявляв собі Арсенової рішучості. Чотирнадцятилітній підліток, доведений до розпачу, може стати сильним, як загнаний у кут пацюк. Арсен вирвався, обірвавши застібку на куртці, і вилетів на сходовий майданчик.

Батько не став його доганяти.

Надворі йшов сніг. Од вітру зразу ж навернулися сльози. Арсен біг, на ходу марно застібаючи куртку, намагаючись себе переконати, що не плаче, просто вітер і сніжинки б’ють в очі. За кого вони його мають — за дебіла? За шмаркате маля?

Блискавка на куртці зламалася. Були ще кнопки, якими Арсен давно не користувався — металеві блямби, тугі й незручні. Зрештою, зійде й так. Не вмирати ж од запалення легенів батькам на зло?

Незабаром він засапався й перейшов на крок. Він давно не бігав, не грав у футбол і не катався на велосипеді — тут батьки мали рацію. Фізична сила витрачалася швидко, однак душевна рівновага, здається, помалу відновлювалася.

Він заклацнув на куртці всі кнопки — від зусиль подушечки пальців аж почервоніли. Треба знайти Інтернет-кафе. Якнайдалі від дому. Щоб батьки не могли його знайти.

Отямившись, він витяг з кишені мобільник і вимкнув. При думці, як батьки його шукатимуть, дзвонитимуть і чутимуть «абонент недоступний», йому на секунду стало їх шкода. Та тільки на секунду.

Вони ж такі самі, подумав Арсен з люттю. Мама зі своїми френдами, тато зі своїм телевізором. Жодне не грає за правилами, описаними в журналі «Сім’я та школа» за тисяча дев’ятсот шкопирнадцятий рік. Арсен для них — персонаж казковий, «син» узагалі. «Син повинен», «син мусить». Жодному з них і на думку не спаде поставити себе на Арсенове місце, хоч у такий простий спосіб побачити в ньому особистість!

У метро о цій порі було досить вільно. Пахло вогкістю й пилом, мокрим хутром і злежалим одягом. Арсен пробрався в куток вагона й тут примудрився сісти. Поруч громадилася, мов вежа, повна дама в шкіряному пальті — навіть сидячи, вона була вища за Арсена на голову. Від неї відгонило гарними парфумами та мокрою псятиною.

Навпроти дівчина у фіолетовій куртці читала книжку під назвою «Vita Nostra».

На жовтих стінах вагона, тут і там укритих плексигласовими щитами, рясно відображалося чуже придумане життя. Рекламні листівки обіцяли кредити, знижки, путівки в теплі краї; окремою ніжною плямою виділявся аркуш з рекламою виставки орхідей. У проході йшов продавець гелевих ручок. Ручки, на відміну від усього іншого, були реальні — тут і зараз.