Марина та Сергій Дяченки - Цифровий, або Brevis est

— А в мене справи, — він устав. — Вибач.

Ніхто не повинен був знати, що Міністр заробив стартовий капітал розведенням цуценят. Арсен завжди ретельно розділяв дві свої іпостасі. І, зрозуміло, ніколи й ніде не залишав реальних даних. Його знали як Доктора Ветті, п’ятдесятирічного лікаря з Чернівців. Клієнти чомусь довіряли лікареві, хоч для виховання віртуальних псів медична освіта не потрібна.

— Родовід — п’ятдесят три покоління. У роду — сотні чемпіонських титулів, є одна Міс світу за собачою версією — прапрабаба. Він розумніший за звичайного собаку. Неодмінна умова — ви повинні щодня мати на нього час. Якщо у вас робота, або щось інше заважає — краще не беріть цього пса. Візьміть щось простіше. Цей засумує, якщо ви не будете з ним розмовляти хоч один день… Потім у нього почнеться депресія і він загине.

— Він мене впізнаватиме? Чи можна попросити, наприклад, дружину зайти під моїм ніком і його погладити?

Арсен усміхнувся в монітор. Пальці його бігали так само швидко, і текст у віконці з’являвся в темпі звичайної людської мови:

— Ви знаєте, в цьому є щось містичне. Якщо ваша дружина, чи хтось з родичів, зайде під вашим ніком — пес зрадіє. Але якщо ви будете з ним займатися, якщо він стане по-справжньому вашим собакою — він вас упізнаватиме… не за ніком. Не за ай-пі адресою. Цьому немає технічного пояснення. Просто він звикне до вас і вас відчуватиме. Це перевірено.

Співрозмовник замислився. Арсен його не бачив — по екрану гасало біле щеня з чорними вухами, тягаючи в зубах мальовничо подертий черевик. У віконці чату — в кутку екрана — моргав курсор.

— Докторе, ви маєте п’ять хвилин?

— Авжеж. Скільки завгодно.

Насправді часу, як завжди, катастрофічно бракувало. Однак Арсен знав з досвіду, що вислуховувати клієнтів просто необхідно.

— Я двадцять років одружений. У мене двоє синів, студенти. І я не впевнений, що хоч один з них мене впізнає, якщо я зайду під чужим ніком… ви розумієте, про що я?

— Розумію.

— Справді?

— Мені здається, що розумію, — виправився Арсен.

— Докторе, я двадцять років живу з чужою мені жінкою. У нас прекрасна родина… Був собака, давно. Пес умер від чумки. Ми так переживали, що більше тварини не заводили.

— Розумію, — написав Арсен цілком щиро. — Віртуальні собаки не хворіють. Їх не може збити машина. Вони живуть, поки живе ваша цікавість до собаки, ваша любов.

Нова репліка довго не з’являлася.

«Хто каже, що щастя не можна купити, той ніколи не купував цуценяти», — написав Арсен обережно.

Настала нова пауза. У глибині квартири задзвонив телефон. Арсен не ворухнувся.

— Я купую цього собаку, — нарешті написав клієнт. — Можна оплатити «Візою»?

Арсен перевів дух.

— Будь ласка. Ось реквізити, щойно прийде підтвердження — ви одержите пароль. Я проінструктую вас, як стати членом клубу… Ви досі не заводили віртуальних собак?

— Ні.

— Тоді у вас величезний резерв для радості. Клуб, виставки, нові люди, нові контакти… І головне — ваш пес. Придумайте йому офіційне ім’я, воно має складатися не менше ніж з восьми символів і починатися на «III»…

Пройшов виклик по «асьці». Арсен подивився, хто викликає. Усміхнувся.

— Докторе, дуже вам дякую, — написав клієнт.

— Я радий… Даруйте, мене викликають. Якщо виникнуть питання — пишіть на мою скриньку.

— Так. До побачення.

Цуцик, утомившись, лежав тепер на спині, не випускаючи з зубів решток черевика. Арсен помилувався ним наостанок і згорнув вікно.

«Що там з податковим указом? Це пастка, ти що, не зрозумів?»

«Я знаю».

«Не зрозумів».

«Асамблея в п’ятницю. Нехай голосують за Темного Блазня. Я приготував йому вітальну листівку».

Він клацнув кнопкою миші. Набрав лоґін — CruelHamster. Відкрився темний кабінет, де на столі громадилися папери та жовті сувої, де стирчало перо з бронзової чорнильниці й на дерев’яних болванках височіли перуки — білі, чорні, фіолетові, завиті, матові, напудрені й усипані блискітками. Усього кілька людей мали доступ у цей кабінет — без згоди хазяїна.

— Не заграйся, Міністре, — сказав маленький сутулий чоловічок у темному вбранні, схожому на чернечі шати.

«Не заграйся, Міністре», — з’явилися букви в маленькому вікні чату.

— А навіщо ж тоді гра?

Він дозволив собі поставити смайлик. Потім подумав — і, клацнувши по іконці, змусив Міністра розреготатися. Про його сміх ходили анекдоти — казали, Міністр сміється тільки напередодні землетрусу… або дефолту.