Марина та Сергій Дяченки - Цифровий, або Brevis est

— Пам’ятаю.

— Навіть мої цуцики мною керували. Вони поводились, мов живі. Будучи всього-на-всього послідовністю кодів. Але поводились так, наче їм страшно й сумно без мене. Наче я їм потрібний. Вони мною маніпулювали, Іро.

Вона мовчала, дивлячись йому за плече. Дико верещали горобці на тополі.

— Ти колись вірив у намальованих цуциків, — сказала тихо. — А тепер навіть у живих людей не віриш.

— А це, вибач, якась пафосна мура. Я сказав, що скучав за тобою, ти мені потрібна.

«Неправда».

Нехай йому. Він забув вимкнути «Піноккіо». Він так звик до цього відчуття, на самому краєчку сприйняття, відчуття, ледь схожого на різницю кислого й солоного: «Правда — неправда»…

— Ти мені потрібна, — повторив він тепер для себе, а не для неї.

«Неправда».

Тоді він зосередився, намагаючись збагнути сказане й зроблене. Що не так? Він чманів колись од Ані, її орхідей, її голови, схожої на каштанчик, проте Аня була споконвічно недосяжна. Мар’яна була поруч, руку простягни, і він використав Мар’яну, як полігон. Вона виявилася звичайною грою на двадцять чотири закінчення. А Іра? Тобто Баффі? Що вона таке?

Він згадав Максима. Той завжди багато й охоче говорив про своїх жінок, часто брехав, і, викритий «Піноккіо», сміявся: ох, я захопився. Але в нього справді було кілька дружин, нескінченний потік коханок, він казав: жінки повинні викликати в нас тільки радість і ніколи — не навпаки…

Баффі дивилася сумно й докірливо. Арсен одвів очі.

— Ти дуже змінився, — сказала Баффі.

Я цифровий, а отже, вільний, подумав Арсен. От у чому річ: я змінився. Я став схожий на Максима. Я став рівний Максимові, а це накладає певні обов’язки.

Тепер він дивився вниз, у калюжу, і бачив Баффі — відбиття її голови високо в небі.

— Тоді я піду, — сказала вона тихо й дуже жалібно.

— Бережи себе, — відгукнувся він.

— Ага.

Він збагнув, що й досі тримає її за руку. Ніяково випустив. Як і раніше не дивлячись на нього, Баффі пішла геть, назад до метро, — він тільки тепер помітив, як стильно вона вдягнена, як прикрашають черевички на високих каблуках її й так довгі ноги, і яка вона вся ставна, ніби виточена, та тільки йде незграбно, спотикається, з-під підошов розлітаються бризки й підгинається правий каблук.

У будь-яку хвилину, коли захочу, я можу повернути її, подумав Арсен. Ця думка на пні вбила паросток жалю, вже готовий проклюнутися. Відійшовши, Баффі загубилася серед натовпу; майже зразу забувши про неї, Арсен підійшов до краю тротуару.

Це теж була гра: вибирати машину й наказувати водієві зупинитися. Арсен давно не користувався своєю мишею з одрізаним штекером, вона припадала пилюкою, непотрібна, під столом. Він ганяв тепер курсор уявним поглядом: щоб знайти й запустити потрібну утиліту, вистачало часток секунди. Так, що в нас тут: потік іржавого дрантя… Bay, в третьому ряду йде «Майбах». На «Майбахах» він ще не катався, не встиг…

З другого ряду, підрізавши когось, вивернув мотоцикліст. Просигналило відразу кілька машин. Мотоцикліст, не звертаючи на них уваги, зупинився перед Арсеном, і навіть ухитрився не облити його талою водою з бурої калюжі. Арсен побачив, що це дівчина; великий шолом цілком закривав її голову, роблячи мотоциклістку схожою на велику мураху в карнавальному костюмі.

— Привіт, — Арсен моргнув, викликаючи інформаційну програму. Довгопола Ганна Василівна, дев’ятнадцять років…

— Привіт, — дівчина підняла щиток. З глибини шолома на Арсена глянула Аня — ще більш змарніла й бліда, ніж звичайно. — Сідай.

— Ти купила мотоцикл? — він сів у неї за спиною, приємно вражений. Вимкнув «Правду життя», щоб не гальмувала.

— Шолом там візьми й надінь, — сказала вона неуважно. — І тримайся добре. Швидко поїдемо.

Шолом Арсену сподобався. Він одразу відчув себе Дартом Вейдером. Правда, говорити було складно; він прибрав щиток:

— Агов, ти пам’ятаєш Баффі?

— Нічого не чую!

— Баффі пам’ятаєш? Ту дівчину, що в таборі покинула гру?

— Арсене, не чути нічого! Потім!

Мотор заревів на нерозумних, надмірних обертах. Аня їхала занадто ризиковано, на Арсенову думку. Порушувала. Перевищувала. Вирвавшись на шосе, притисла так, що він навіть злякався. Тим більше, що сейвів у реалі і досі ще не існує.

— Агов, помалу, льотчице!

— Нічого не чути!

Аня гнала й гнала. Об’їжджаючи пробки, петляючи, вилетіла на якусь забуту, перекриту дорогу й, трохи скинувши швидкість, кілометрів через десять звернула взагалі хтозна-куди — на манівці. Тут дорога була з вибоїнами, і Аня зупинилася.