Яна Дубинянська - Сходовий майданчик

Її звали Інга – ім’я для високої блондинки, а вона була тендітна, темноволоса, смаглява – і все одно дуже світла, сяюча. Вона вдягала білі і кремові кольори, очі в неї були світлі і яскраві, вони сяяли зсередини золотими цятками. Вона приїхала з далекої провінції десь на півдні, наймала помешкання на трьох з подругами, весело підкорювала столицю, і звичайно ж, вона була закохана.

Його професор бачив лише раз – високого, гарного, видного, але темного й безбарвного поруч із нею. Недостойного. А втім, ніхто не був би вартий її, він сам також, більш за когось він сам, і він це розумів.

Він кілька разів вітався з нею, коли бачив у вестибюлі, і вона відповідала, не дивлячись, скоромовкою – чергове вітання незнайомому викладачеві. А він здивовано усвідомлював, що навіть цього йому цілком достатньо, щоб кілька днів почувати себе абсолютно щасливим.

Якось він заплатив за неї в університетському буфеті.

Біля стойки утворилася невелика черга, позаду стояла Інга у світлому костюмі, з високою зачіскою, строга і зосереджена. Він підійшов нечутно і тихо став за нею, але не наважився привітатися. Інга стояла впівоберта, ледь примружившись, вона розглядала прейскурант, а ззаду на шиї в неї завивалися маленькі кучерики, що не вмістилися у зачіску, зовсім світлі, золотисті.

Вона замовила апельсиновий сік і два коржики. Розкрила сумочку, вузенька рука пірнула всередину й затрималася там трохи довше, ніж потрібно, а потім виклала на стойку гребінець, калькулятор, дзеркальце…

– Чорт!..

Віддати все, що завгодно, – за те, щоб вона ніколи більше не казала «чорт», ніколи не супила брови, не шукала гроші в маленькій сумочці, ніколи, ніколи…

Він поклав на стойку велику купюру, буркнув щось незрозуміле і стрімко рушив геть – втеча, аж ніяк не інакше. Він чув за спиною голоси – продавщиці: «За вас заплатили, візьміть же здачу!» – й Інги: «Ні, зачекайте, я зараз знайду!»

Вона наздогнала його у дверях буфета, її сумочка була розкрита, і він точно знав, що на стойці лишився не тільки сік з коржиками, а й гребінець, і дзеркальце, і калькулятор…

– Навіщо ви це зробили?

Тому, що я люблю вас.

Тому, що я божевільний стариган.

Тому, що ні на що інше мене не вистачило.

Він посміхнувся недоброю посмішкою нікчемного розпусника і гидотно-робленим голосом промимрив:

– Я маю шкідливу звичку час від часу платити за гарненьких дівчат.

Кілька секунд вона дивилася на нього, а тоді просто сказала:

– Дякую, – і пішла в буфет їсти свої коржики й думати про що завгодно, крім нього, ані секунди про нього…

Рік тому. Він і не мріяв тоді, що вона буде думати, знати, пам’ятати про його існування. Він навіть не намагався поговорити з нею. Тільки дивився. Був щасливим, коли бачив її кожен день, страшенно нервував, коли вона не приходила на заняття… а вона пропускала їх дедалі частіше, і настала зима, і якось раз він стояв на сходах університету, з неба сіявся вологий пил, і він зрозумів, що вона більше сюди не прийде. Ніколи.

Він невтомно шукав її, чим викликав невимовний подив і в своїх колег, і в колишніх сокурсників Інги. Інги, яка так раптово щезла, щезла назовсім. Він дізнався, що вона жива, і це було все. Жодної адреси, жодної старої подруги, ані навіть того гарного безбарвного хлопця… Нічого. Можливо, вона змінила ім’я.

Він намагався жити без неї. Жити далі. Переконати себе, що це не гірший, а може, і найкращий фінал його дивної історії. Зрештою, у неї в принципі не було майбутнього. Вона могла виродитися у якусь банальну інтрижку, або в безглузду манію, і в обох випадках він би був старим посміховиськом, а Інга… Добре, що вона так нічого і не дізналася, встигла щезнути, розчинитися в іншому житті, перш ніж він свідомо чи несвідомо переклав би на неї цей тягар. Хоча, можливо, для неї це не було б тягарем – надто легковажно, несерйозно. Зрештою, що він знав про неї, про її життєві принципи, про саме її життя? – адже трапилося щось таке, що змусило дівчину змінити все, відмовитися од усього. Може, вона була по-справжньому нещасна… А він просто нікчемний, самозациклений егоїст.

Була зима, волога пронизлива зима, він захворів. Запалення легенів, як тоді у Розалії. Як це було б логічно, як природньо. Закінчилося довге, зовсім непогане життя, у якому, власне, все було. Минулий час. Якщо раніше він уживав його з присмаком театральності, то тепер це абсолютно нормально лягло на свідомість, розклавши події і речі на свої місця. У нього все було. Навіть любов.