Яна Дубинянська - Сходовий майданчик

Я ввічливо сказала:

– Дайте пройти.

Він мовчки дивився на мене впритул декілька секунд – а потім вимовив глухим, ледь чутним голосом:

– Якщо я вийду зараз з автобуса… один… Мене вб’ють.

Чесне слово, я сама б когось убила. Я можу, я ж божевільна. Я подала йому руку і сказала дуже по-діловому:

– Гаразд, виходимо разом.

Ми відповідальні за тих, кого приручили. Сент-Екзюпері.

А добре діло ніколи не проходить безкарно. Не пам’ятаю, хто.

Виходячи, він подав мені руку – уявляю, як це виглядало. Пасажири автобуса уже встигли розійтися, і ми опинилися на зовсім порожній вулиці, – однак нічого схожого на постріли з-за рогу, звичайно, не відбувалося. Повз нас пролітали авто, їхні відображення ми бачили у довгій скляній вітрині, і хлопець кожного разу швидко повертав голову, дивлячись то на дорогу, то на її віддзеркалення. Може, він був трохи не в собі. Може, це було небезпечно – отак гуляти з ним нічною вулицею. Зараз мене більше цікавило, в якому з абсолютно однакових висотних будинків обабіч вулиці живе Марта. Здається, номер був непарний. Хоча, бог його знає. Треба було подивитися в обох – поверх і квартиру я пам’ятала точно. І все-таки позбутися мого екзотичного супутника, – його появи у своїй квартирі посеред ночі Марта точно не зрозуміє.

Ми ввійшли у під’їзд, кроки стали лункими. Я зупинилася і обернулася до хлопця.

Він заговорив першим.

– Я навіть не знаю, що… я піддав ваше життя великій небезпеці, як останній… Я, напевне, маю все пояснити. Мене звуть Грегорі, Грег…

Чого-чого, а знайомитися з ним я не збиралася.

– Не варто, – перепинила я його досить різко. – Сподіваюся, у вас усе буде нормально. Просто зараз я йду не додому, і…

На щастя, він зрозумів. Кивнув, пробурмотів щось нерозбірливе і відступив до дверей під’їзду, але не вийшов, а намагався щось розгледіти у щілину між стулками дверей. Мене він більше не цікавив.

Я піднялася на третій поверх. Сходовий майданчик у цьому будинку мав незвичайне планування – він ішов півколом, як сонечко на дитячих малюнках, двері розходилися від неї широкими променями, чи то п’ять, чи шість, – чомусь важко було визначити їх кількість на око, без перерахунку. Я підійшла до другої ліворуч – друга ліворуч, без варіантів, – і кілька разів натиснула на кнопку дзвоника. Ніхто не відповідав, після паузи я спробувала ще – без результату. Марти не було вдома або я помилилася будинком… ні, Марти не було вдома. Цей рубіновий гудзик дзвоника, я його добре пам’ятаю, тому що…

І стало боляче, страшенно боляче, адже і в нього був такий самий гудзик на дверях, і я згадала! – а за жорсткою угодою із собою не мала права згадувати… Взяти себе в руки, думати про щось інше, про когось іншого, про того спортсмена з руками у чорному волоссі… це хоча б романтично… це хоча б по-дурному…

Виявляється, відчинилися крайні двері праворуч, – а я й не помітила старшого вже чоловіка, який вийшов на сходовий майданчик, я його впритул не впізнавала, – навіть, коли він привітався зі мною як із знайомою, навіть, коли запросив зайти, навіть, коли я погодилася…

Нічна лампа світилась м’яким блідо-жовтим світлом – але він все одно накинув зверху картатий плед. Дуже втомилися очі. І взагалі, він надто втомлений од світла.

Зір уже не коректували ані окуляри із товстелезними склами, ані найновіші німецькі лінзи, – і припаяти мікроконтакти він доручив студенту-радіоаматору з четвертого поверху. Може, тому нічого не вийшло.

Хоча він точно знав, що не тому.

Він уже довгий час звик думати про себе у минулому часі. Я жив у передмісті, я був одружений, я працював в Сент-Клерському університеті, мав докторський ступінь… Я любив, я віддавав перевагу, я терпіти не міг… Усі його бажання були в минулому. Ось чому.

Доведеться випробувати ще на комусь. Гарне заняття для вченого-маніяка: експерименти на живих людях. Ні з ким не узгоджені, абсолютно протизаконні. Та й на кому? Коло його спілкування давно обмежене півдесятком людей. Хіба що цей студент із четвертого поверху, худорлявий хлопчина в окулярах і з незмінно ніяким виразом обличчя – чи бувають у нього сильні бажання?

Лілові старечі пальці обережно погладили відведений за межу перемикач під напівкруглою шкалою з мертвою стрілкою на нулі. Може, все ж таки студент неправильно припаяв контакти. Чи він сам припустився якоїсь технічної помилки… навряд. З тридцяти років він уявляв собі конструкцію машини настільки точно, що міг відтворити її креслення прутиком на піску із зав’язаними очима. Тридцять років… Тоді було достатньо і бажань, і піску, і пруття. Але не було чотирьох двадцятикаратових брильянтів, кілометрів золотого дроту, німецької оптики і швейцарських мікродеталей, ізольованого приміщення, орієнтованого на магнітний полюс, не було ні грошей, ні дозволу університета на експерименти. Просто не було часу. Час розходився тоді по секундах: молодий вчений читав лекції на шістьох потоках, писав статті, вів тему на кафедрі, завідувачем якої став згодом, підробляв репетиторством… І була Розалія, яка не уявляла неділі без опери і літа без морського узбережжя, і ще міг би бути син… Чорт, знову цей минулий час, нереалізований і незворотній… Якби він тоді створив цю машину, тепер вона також належала б минулому. Винайшов, відкрив, прославився… а стрілка лишилася б нерухомою. І це все.