Яна Дубинянська: Сходовий майданчик

Крах, повний крах. Якщо він помилився в розрахунках, якщо ідея з самого початку була помилковою – безкрила химера, що живилася його кров’ю всі ці роки. І крах – якщо він виявився правим, правим у всьому. Тоді – ще страшніше, ще болісніше. Тому що – до біса самоаналітичні обмани, що змінюють місцями причину і наслідок, – є те, що зараз набагато важливіше за результат усього його наукового життя, адже воно єдине надало змісту життю людському. І якщо навіть це нездатне зворухнути стрілку на шкалі…

Кінець, усьому кінець…

Вересень, рік тому. Університету виповнилося сто років, і на грандіозні святкування запросили всіх, хто коли-небудь там працював, – а він пішов на пенсію лише шість років тому, його ще добре пам’ятали. На кафедрі два молоді лаборанти зіграли туш на геліконі і тарілках, а його наступниця на керівній посаді виголосила врочисту промову, увінчану врученням величезного букета квітів і маленької статуетки Майкла Фарадея. Потім був фуршет, мініатюрні бутерброди з червоною і чорною ікрою лежали у шахматному порядку, з кожного стирчав прапорець із університетською емблемою. Чорт, найменші, найнікчемніші подробиці відбилися в його пам’яті так само незгладимо, як і те, чого насправді не можна було забути…

Він тримав у лівій руці келих із білим вином і виголошував тост за любов, за науку, за любов до науки і науку любові… як це було банально і по-дурному. Він стояв спиною до дверей, він не одразу обернувся, коли вона ввійшла. А вона заглянула лише на хвильку, вона шукала якогось викладача з кафедри. Побачила заставлений стіл, вибачилася і одразу ж пішла геть, він навіть не встиг запросити її увійти. Але він встиг побачити її.

З Розалією, його покійною дружиною, вони колись навчалися в одній академгрупі. Він знав цю дівчину майже три роки, перш ніж на одному заміському студентському збіговиську їхні стосунки вискочили за межі дружніх. За чотири місяці вони – обоє невіруючі – вінчалися у псевдоготичному соборі з фресками і органом. Розалія завжди була вередливою істотою, з цим він змирився апріорі. Університет вона кинула на другий день після весілля, присвятивши себе кар’єрі чоловіка, а його – виконанню всіх своїх бажань. Розалія була вродлива, потім стильна, потім елегантна. За все життя він зрадив її один раз, на виїзній конференції, із випадковою жінкою, яку більше після того не бачив. Розалія ніколи про це не дізналася. Вона померла у п’ятдесят три роки від запалення легенів, і світ не перевернувся.

Він перевернувся зараз.

Його колеги, університетські професори, запросто крутили романи із студентками – йому це завжди здавалося диким, не вартим навіть презирства, залишаючись таким і після смерті Розалії. І його пересіпнуло од думки, що подібною ж підлою, низькою інтрижкою могло б здаватися сторонньому спостерігачеві його велике кохання.

…Вона навіть не переступила порогу, навіть не одкрила повністю двері, – із прочиненого отвору бризнуло світло, і це була вона, сліпуча, сяюча. Тоненька, наче зфокусований лінзою промінь, світла і чиста. Чудові, нелюдські очі, а волосся вона тоді зачесала гладенько, тільки потім він дізнався, яке в неї розкішне волосся… Потім він дізнався про неї все, що зміг. Потім почалося, тільки-но вона причинила двері, прибрала сліпучий вузький просвіт, розчинилася, щезла.

Всі чомусь дзвінко задеренчали келихами зі схвальними вигуками, призначеними чомусь його тостові… тому дурнуватому тостові, що був виголошений бозна-коли. І довелося випити з ними, вино обпекло стиснуте горло, зате після цього він зміг вільно говорити і запитав у молодого веснянкуватого асистента:

– Хто це?

– Що? – той здивовано обернувся з набитим ротом. Між виголошеним тостом і дзвоном келихів нічого не трапилося, між цими двома подіями ніколи нічого не відбувається. А втім, професор міг зацікавитися ким завгодно, але ж звідки йому, асистентові, знати, ким саме?

Хлопець посміхнувся і ввічливо запитав несусвітню дурницю:

– Ви про кого?

Захотілося його вдарити. Або рвучко смикнути скатертину, скинути усе зі столу чи роздушити скляний келих в руці…

Він пояснив повільно і докладно, немов диктував заповіт:

– Я запитав, чи не знаєте ви, хто та дівчина, яка щойно сюди заглядала?

Асистент знизав плечима:

– Студентка. Третій курс або четвертий…

Повітря пахло парфумами. Не її.

Він почав з’являтися в університеті щодня. Він дивився, як вона входить у широкі скляні двері, як біжить сходами, як поглядає на великого настінного годинника, спізнюючись на лекцію. Як теревенить з подругами, як сміється, як зачісує довге волосся, як закриває очі, підставляючи обличчя сонцю на лавці біля університету.