Яна Дубинянська - Гаугразький бранець

…Перед обідом я заскочила до Інформаційного центру, але листа від Роба ще не було. Звісно, вони ж завжди завантажують поштову програму пізніше, та й пише він мені не щодня… але ж могло й надійти! Шкода.

Зате годують тут нормальною їжею для дорослих. Смачною й зручною.

«Маленька моя сестричко!

(на «маленьку» не ображаєшся?)»

Дякую за твою привіталку, дуже смішна. День народження відзначив добре. Спочатку ми з Понті й Кором (ти їх не знаєш) зависали в одному клубі з гарною віртуалкою й випивкою (про випивку батькам анітелень, домовилися?). Тоді повернувся додому, потиснув штангу десять по вісімдесят, і більше б потиснув, але вона чогось заблокувалася (мабуть, через алкоголь у крові). Поганяв нову іграшку, яку Кор подарував. (Запрошувати хлопців додому не став, бо після них такий свининець, що анігілятор глючить). Зазирнув у пошту, а тут якраз твоя привіталка. Дякую, Юс (ще раз).

Дивився новини. Ти знаєш, учора на гаугразькому кордоні двох наших убили. Із загону. І ще одного забрали в гори, а через дванадцять годин його маячок перестав ловитися (може, просто маячок зламали)…

Загалом, Юсько, я тепер дорослий. Можу відвідувати блок-побачення (якби було з ким). Можу загриміти на повний строк до виправника (було б за що). Можу навіть балотуватися до Глобального парламенту. А ще…»

Читати з паперу було жахливо незручно. Але в Інформаційному центрі тільки так і видають листи, в роздрукованому вигляді. В принципі, я вже звикла. Єдине, коли вітер загинає аркуш, то дуже складно знайти потрібне місце.

«…зрозумієш, що справжній чоловік…»

Ні, не тут, вище. Я вхопилася пальцями лівої руки за горішній край аркушика, а нижній спробувала притиснути коліньми. Тато радив читати роздруківки горизонтально, але то виходить зовсім якесь збочення. Якби не вітер…

До того ж у Робових листах часом трапляються секрети від батьків. А отже, я не можу допустити, щоб текст прочитав хтось крім мене. От і йду з папірцем до самого берега моря, а тут вітер, здається, дме ще дужче…

«…Гауграз…»

Ну, де ж воно?!.. «…до Глобального парламенту» Ура, знайшла!..

І в ту ж мить лист, як живий, вирвався мені з рук.

Здається, я зойкнула – перед тим, як кинутися в море з простягнутою уперед рукою, майже як тоді, коли ловила рибку. Здається, мама гукала щось про забруднення екосистеми й про штрафні санкції. А тато – це вже не здається, а точно, – плив попереду, відразу ж обігнавши мене, але теж ніяк не досягаючи папірця, що білів здалеку, наче по воді розіклала крила втомлена птаха чайка. Так дивно: хвилі ж бігли нам назустріч, до берега, – а лист несло все далі й далі в море…

– Юсько, повертайся!!! – долетів розпачливий мамин голос.

Я вже не бачила листа, навіть витягнувши шию понад водою. І повернула до берега.

Тато виліз на берег хвилин за десять і найперше чомусь ухопив до рук свою розтріпану книжку. Тоді сам здивувався й запхав її до вміщувача.

– Потонуло, – коротко мовив він.

Шкода, – мама вкрила його рушником. – Папір може не розпадатися на складові частини десятки років. Якщо на базі дізнаються, як ми по-варварському ставимося до природи… Що в ньому хоч було, Юсику? Як там твій брат? Нам з батьком він ще жодного разу не написав.

Я дивилася на море – воно знову хвилювалося: раз, два, три… Над білими верхівками хвиль то там, то тут зависала птаха чайка.

Буркнула, не озираючись:

– Я не встигла дочитати.

Коли ми прийшли до Базового блоку, я відразу побігла до Центру попросити, щоб мені зробили нову роздруківку. Але виявилося, що видані на руки листи вони видаляють.

Тоді ми повечеряли, погуляли перед сном на узбережжі, а коли повернулися до блоку, батьки чомусь запропонували мені пограти у віртуалку, хоча зазвичай мама жене мене спати. А спати й справді хотілося, очі вже злипалися, і, погравши трішки, я вимкнула персональчик і лягла. І слухала, як мама з татом про щось розмовляють у своїй спальні, і сперечаються, і ніяк не погодяться одне з одним… але слів не було чутно, а вставати й підслухувати навмисне я, звісно ж, не стала.

А вранці мама сказала, що ми летимо геть. Просто зараз, не чекаючи на сніданок.

– Лекторина не чекатиме, – сказала Виховалька.

– А мене не треба чекати. Я не піду.

Повисла на одній руці на перекладині східців. Спробувала перехопити другою рукою, але не втрималася й зістрибнула на підлогу.

– Юсто, – голос Виховальки лунав так, наче вона все розуміла. – Не можна ж так.