Яна Дубинянська - Гаугразький бранець

– Годі. Давай спати.

– У Роба дуже вразлива психіка. Пригадай, як болісно він сприйняв народження Юсти…

– Я думаю! А як я сприйняв, ти хоч пригадуєш?! Але ж ти в нас божевільна, Андре, коли на чомусь зациклишся, то тебе не переконати. Ну, гаразд, гаразд… гарне вийшло дівча…

– Слухай, Едваре, я тут поміркувала… тільки ти не ображайся. Може, я полечу сама з дітьми?

– І скажеш, що Робні – твій чоловік? Не сміши мене. Там з цим строго.

– Якби я не казала Юсьці… Відпочили б разом, як тоді. Ти, я і Роб. А вона б і не помітила, у цьому віці діти легко…

Далі я не чула. Бігла по коридору, і пружне ковзальне покриття на підлозі заглушувало відчайдушне тупотіння босих ніг.

А сльози текли безгучно.

– Яке воно?

Роб почав повільно підводитися з положення сидячи, штанга на його плечах раз у раз хилилася вбік. Робове обличчя почервоніло й скривилося, наче він щойно з’їв щось дуже-дуже несмачне. Коліна затремтіли, і в цю мить штанга легко підстрибнула вгору, підхоплена з боків програмними затискачами.

– Юсько, відійди! – роздратовано вигукнув він, вилазячи з-під тренажера. – Що яке?

– Море.

– Звичайнісіньке. Ти що, цифрофільмів не дивилася? У віртуалки не бавилася?!

Сльози боляче вщипнули очі, але я твердо вирішила не ображатися, що б він не казав. Коли ображуся – нічого не вийде.

– Бавилася. Але ж ти літав туди по-справжньому! Розкажи, Робе…

– Відчепися. Я тоді був маленький і нічого не запам'ятав.

– А от і неправда! Не маленький. Тобі цілих шість років було.

Він знову підліз під штангу, зручніше прилаштовуючи на плечах пластикового грифа. Але раптом передумав і виліз звідтіля. Сів просто на підлогу, притулившись спиною до низу тренажера.

– Як це ти порахувала?

Я присіла перед ним навпочіпки й знову попросила:

– Розкажи!

Роб усміхнувся й похитав головою:

– Я таки справді не дуже добре запам'ятав, Юс. Було класно. Потім я постійно просив батьків полетіти ще раз, а вони купували мені всілякі морські віртуалки. Як наслідок – я геть заплутався, що пам'ятаю про справжнє море, а що – з тих іграшок. І ображався, маленький був… тобто не дуже великий.

– Ти й зараз хочеш полетіти, так? – запитала я майже пошепки.

– Хочу… Тобто, ну тебе, Юсько. Ресурси екодозвілля у світі обмежені, ти ж знаєш. Деякі за все життя так і не бачать виграшу. Якщо на море будуть літати всі, хто забажає, то від нього скоро зовсім нічого не залишиться. Станеться екологічна катастрофа, розумієш?

Тут я пригадала «мільйони трудящих». Геть недоречно пригадала, не варто було відволікатися на дурниці – але ж я страшенно цікава. А Роб знає майже все на світі. Й запитала:

– А що, на Гаугразі теж є море?

– На Гаугразі?!

Робове обличчя змінилося. Так швидко й разюче, що я аж злякалася. Стало злим і ніби замкненим зсередини на замок:

– Хто це тобі сказав?

– Ніхто, – розгубилася я. – У Дальчиній книжці було… тобто в альбомі… «морські купання надовго залишаться у вашій пам'яті»… Брехня, так?

– Яке там море, – крізь зуби мовив Роб. – Вони ж у ньому свої самостріли миють.

– Хто, смертовики?

Роб не відповів. Скочив на ноги – одним пружним стрибком. Відійшов убік, упав горілиць на довгий похилий тренажер, схопився за поруччя й почав швидко-швидко віджиматися на руках. Я нарахувала дванадцять разів. Тоді тренажер піднявся вертикально, звільнюючись від Роба. Мабуть, медична програма засікла щось не те з його серцем чи диханням.

Він лайнувся, зробив крок назад. І, звичайно ж, перечепився об мене.

– Ти ще тут? Ну чого ти постійно плутаєшся під ногами?!..

Я відступилася. Не ображатися!.. От зараз почекаю, поки сльози затечуть назад у очі, і скажу Робові, що я вирішила. Не летіти ні на яке море. Нащо воно мені треба, коли мама з татом не дуже хочуть мене туди брати? До того ж я маленька, все одно нічого не запам'ятаю. Краще коли-небудь потім… коли виросту… коли сама виграю у цю, як її… лото-вибірку.

Нехай летить Роб.

Заплющила очі. Ковтнула. І сказала зовсім не те:

– Робе, чуєш… А ти справді болісно сприйняв моє… ну, коли я народилася?

– Чого?

Він стояв і дивився на мене згори вниз, величезний, аж страшно ставало. І як я могла таке запитати? Роб тепер узагалі не буде зі мною розмовляти, ніколи-ніколи…

Раптом його губи ворухнулися. Розтяглися, наче хтось смикав кутики рота в різні боки, – у широку-широку посмішку.

– Дурненька ти, Юсько… Та я такий гордий ходив. Ні в кого нема сестри, а в мене є. Всім розповідав, як буду тебе захищати. Тільки ж на тебе не нападав ніхто…