Лев Толстой: Кавказький бранець

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Служив на Кавказі офіцером пан, на прізвище Жилін.

Одержав він якось листа з дому. Пише йому старенька мати: «Стара я вже стала, і хочеться перед смертю побачити любимого синочка. Приїжджай зі мною попрощатися, поховай, а там і з богом їдь знову на службу. А я тобі й дівчину пришукала: і розумна, і гарна, і добро має. Сподобається тобі, може й одружишся і зовсім залишишся».

Жилін і задумався: «І справді, немічна вже старенька стала, може, не доведеться й побачити. Поїхати; а якщо дівчина гарна — то й одружитися можна».

Пішов він до полковника, випросив відпустку, попрощався з товаришами, поставив своїм солдатам четверо відер горілки на прощання і зібрався їхати.

На Кавказі тоді війна була. На дорогах ні вдень, ні вночі не було проїзду. Як тільки хто з росіян від'їде чи відійде од фортеці, татари або уб'ють, або заберуть із собою в гори. І вже так повелося, що двічі на тиждень з фортеці у фортецю ходили охоронці-солдати. Попереду і позаду йдуть солдати, а посередині їдуть люди.

Сталося це влітку. Зібрались на світанку обози за фортецю, вийшли охоронці-солдати і рушили дорогою. Жилін їхав верхи, і віз його з речами ішов в обозі.

Їхати було двадцять п'ять верст. Обоз ішов поволі: то солдати зупиняться, то в обозі колесо в когось спаде або кінь стане, і всі стоять — чекають.

Сонце вже й за полудень повернуло, а обоз тільки половину дороги пройшов. Курява, спека, сонце так і палить, і заховатися ніде. Голий степ; ні деревця, ні кущика при дорозі.

Виїхав Жилін уперед, зупинився і чекає, поки підійде обоз. Чує, позаду на ріжку заграли — знову стояти. Жилін і подумав: «А чи не поїхати самому, без солдатів? Кінь у мене добрий, якщо й наскочу на татар — утечу. Чи не їхати?..»

Зупинився, думає, що робити. І під'їжджає до нього на коні інший офіцер, Костилін, з рушницею, і каже:

— Їдьмо, Жилін, самі. Не сила терпіти, їсти хочеться, та й спека. На мені сорочку хоч викрути. — А Костилін чоловік огрядний, гладкий, увесь червоний, а піт з нього так і ллє. Подумав Жилін і каже:

— А рушниця заряджена?

— Заряджена…

— Ну, то їдьмо. Тільки умова — не роз'їжджатися.

І поїхали вони вперед по дорозі. Їдуть степом, розмовляють та поглядають на всі боки. Навколо далеко видно.

Тільки скінчився степ, увійшла дорога поміж двох гір в ущелину. Жилін і каже:

— Треба виїхати на гору поглянути, а то тут, чого доброго, вискочать із гори, і не побачиш.

А Костилін каже:

— Чого дивитись. Їдьмо далі.

Жилін не послухав його.

— Ні, — каже, — ти почекай внизу, а я тільки гляну.

І пустив коня ліворуч, на гору. Кінь у Жиліна був мисливський (він за нього сто карбованців заплатив у табуні ще лошам і сам об'їздив); немов на крилах, виніс його на кручу. Тільки вискакав — зирк, а перед ним — за кілька гонів стоять татари верхи. Чоловік тридцять. Він побачив, почав назад повертати; і татари його побачили, кинулися до нього, самі на скаку вихоплюють рушниці з чохлів. Припустив Жилін з кручі щодуху, кричить Костиліну:

— Виймай рушницю! — а сам думає про коня про свого: «Голубе, винеси, не зачепись ногою; спіткнешся — пропав. Доберусь до рушниці, я й сам не дамся».

А Костилін, замість того щоб почекати, як тільки побачив татар, погнав щодуху до фортеці. Канчуком шмагає коня то з одного, то з другого боку. Крізь куряву тільки й видно, як кінь хвостом крутить.

Жилін бачить — справа погана. Рушниця поїхала, з однією шаблею нічого не зробиш. Повернув він коня назад, до солдатів — думав утекти. Бачить — йому навперейми мчать шестеро. У нього кінь добрий, а в тих ще кращі, та й навперейми скачуть.

Почав він стримувати коня, хотів назад повернути, та вже розігнався кінь — не вдержати, прямо на них летить. Бачить — наближається до нього з червоною бородою татарин на сірому коні. Верещить, зуби вищирив, рушниця напоготові.

«Ну, — думає Жилін, — знаю вас чортів: якщо живого візьмуть, посадять у яму, канчуком битимуть. Не дамся ж живим…»

А Жилін хоч невеликий на зріст, а хоробрий був. Вихопив шаблю, пустив коня прямо на червоного татарина, думає: «Або конем зімну, або шаблею зарубаю».

На відстань одного коня не доскакав Жилін — вистрілили по ньому ззаду з рушниць і влучили в коня. Вдарився кінь об землю з усього маху, — навалився Жиліну на ногу.