Лев Толстой - Кавказький бранець

— Хазяїнові викупу мало п'ятисот карбованців. Він сам за тебе двісті карбованців заплатив. Йому Казі-Мугамед був винен. Він тебе за борг узяв. Три тисячі карбованців, менше не можна взяти. А не напишеш, в яму посадять, шмагатимуть канчуком.

«Ех, — думав Жилін, — з ними що більш боятися, то гірше буде».

Схопився на ноги і каже:

— А ти йому, собаці, скажи, що коли він мене лякати хоче, то й копійки не дам, та й писати не буду. Не боявся і не боятимуся вас, собак!

Переказав перекладач, знову заговорили всі зразу.

Довго лопотіли, схопився чорнявий, підійшов до Жиліна.

— Урус, — каже, — джигіт, джигіт урус!

Джигіт по-їхньому значить «молодець». І сам сміється; сказав щось перекладачеві, а перекладач каже:

— Тисячу карбованців дай.

Жилін на своєму наполягає: «Більш п'ятисот карбованців не дам. А вб'єте — нічого не візьмете».

Поговорили татари, послали кудись наймита, а самі то на Жиліна, то на двері поглядають. Прийшов наймит, і йде за ним чоловік якийсь, товстий, босоніж і обідраний; на нозі теж колодка.

Так і ахнув Жилін — пізнав Костиліна. І його піймали.

Посадовили їх рядом; почали вони розповідати один одному, а татари мовчать, дивляться. Розповів Жилін, що з ним трапилося; Костилін розповів, що кінь під ним став і рушниця осічку дала і що оцей самий Абдул наздогнав його і в полон узяв.

Схопився Абдул, показує на Костиліна, щось говорить. Переклав перекладач, що вони тепер обидва належать одному хазяїнові, і хто раніше гроші дасть, того раніше й відпустять.

— От, — каже до Жиліна, — ти все гніваєшся, а товариш твій смирний; він написав листа додому, п'ять тисяч монет надішлють. От його й годуватимуть добре і кривдити не будуть.

Жилін і каже:

— Товариш як хоче, він, може, багатий, а я не багатий. Я, — говорить, — як сказав, так і буде. Хочете — вбивайте, користі вам не буде, а більше п'ятисот карбованців не напишу.

Помовчали. Раптом як схопиться Абдул, дістав скриньку, вийняв перо, паперу клапоть і чорнило, тицьнув Жиліну, плеснув по плечу, показує: «Пиши». Погодився на п'ятсот карбованців.

— Зачекай ще, — говорить Жилін до перекладача, — скажи ти йому, щоб він нас годував добре, одягнув, узув як слід, щоб тримав разом, нам веселіше буде, і щоб колодку зняв.

Сам дивиться на хазяїна і посміхається. Посміхається і хазяїн. Вислухав і каже:

— Одяг щонайкращий дам, і черкеску, і чоботи, хоч женитися. Годуватиму, як князів. А коли хочуть жити разом, хай живуть у сараї. А колодку не можна зняти — втечуть. На ніч тільки зніматиму. — Підскочив, плескає по плечу. — Твоя хорош, моя хорош.

Написав Жилін листа, а на листі не так написав, — щоб не дійшов. Сам думає: «Я втечу».

Відвели Жиліна з Костиліним у сарай, принесли їм туди кукурудзиння, води в глечику, хліба, дві черкески старі і чоботи зношені солдатські. Мабуть, з убитих солдатів постягали. На піч зняли з них колодки і замкнули в сараї.

Жив так Жилін з товаришем цілий місяць. Хазяїн усе сміється — «Твоя, Іван, хорош, — моя, Абдул, хорош». А годував погано — тільки й давав, що хліб прісний з просяного борошна, коржами печений, а то й зовсім тісто сире.

Костилін ще раз писав додому, все чекав грошей і нудьгував. Цілими днями сидить у сараї і лічить дні, коли лист прийде; або спить. А Жилін знав, що його лист не дійде, а другого не писав.

«Де, — думає, — мати стільки грошей візьме, щоб за мене заплатити. І так вона з того більше жила, що я посилав їй. Якщо їй п'ятсот карбованців зібрати, треба розоритися вкрай; бог дасть — і сам виберусь».

А сам усе роздивляється, випитує, як йому тікати.

Ходить по аулу, висвистує, а то сидить, щось майструє, або з глини ляльки ліпить, або плете кошики з лози. А Жилін на всяке рукоділля майстер був.

Виліпив він одного разу ляльку, з носом, з руками, з ногами і в татарській сорочці, і поставив ляльку на дах. Пішли татарки по воду. Хазяйська дочка Дінка побачила ляльку, покликала татарок. Поставили глечики, дивляться, сміються. Жилін зняв ляльку, подає їм. Вони сміються, а не наважуються взяти. Залишив він ляльку, пішов у сарай і дивиться, що буде?

Підбігла Діна, озирнулася, схопила ляльку й побігла.

Вранці дивиться, на світанку Діна вийшла на поріг з лялькою. А ляльку вже клаптиками червоними прибрала і колише, наче дитину, сама по-своєму примовляє. Вийшла баба, почала її лаяти, вихопила ляльку, розбила її, послала кудись Діну на роботу.