Володимир Арєнєв: Зобразіть мені рай

«Можна подумати, що ти справжній. І де твої очі?»

Якусь хвилю вони сиділи мовчки. Потім стара пила чай, а скелет розповідав про школу.

За вікном сутеніло, на вулиці завили собаки.

— Я піду, — сказав скелет. — Темно вже — лячно.

Стара хотіла засміятися, але чомусь не змогла.

Він обіцяв заходити ще.

6. Уранці стара пішла на роботу й вистояла цілісінький день. Торговки кивали, згадуючи ту пригоду, але говорили про це мало. Нема про що говорити.

Покупець був якийсь в'ялий, добряче нахолоджений березневими снігами й стурбований майбутнім святом. По всьому місту стояли величезні рекламні щити, з яких прилизані молодики вітали «улюблених жінок із їхнім днем», бажали щастя, любові, здоров'я. У тролейбусах над дверцятами та вікнами яскравіли наклейки, де худющий півень всміхався подушкоподібній курці. Посмішки були всюди, поміж них дедалі частіше траплялися справжні.

Дивно, раніше стара ставилася до всієї цієї метушні з байдужістю: яка ж вона жінка! Смішно, їй Богу! А тепер щось перемінилося в ній, і ця зміна дуже не подобалася старій. Вона сердилася на себе за цю зміну, стала безпричинно сваритися з торговками й узагалі поводилася гидко. На скелета, що заходив, до речі, майже щодня, також бурчала й казала, аби більше не приходив. Він кивав, але не звертав на її слова уваги. Наче вона й не виголошувала їх узагалі.

Шостого березня він не прийшов. Стара, звичайно, не чекала кістяка спеціально, сиділа собі й в'язала. Кому він потрібний?! Лише нерви псує.

Сьомого вона давала раду ниткам — щось там у неї переплуталося. Не помітила навіть, як усе зіпсувала, і тепер рукавичку доводилося в'язати спочатку. Дуже злилася й бурчала.

Задзвонив телефон.

— Добрий вечір. Ілля Миронович тут живе? — запитали на тому кінці дроту старечим голосом.

— Ні, не тут, — стара сердито кинула слухавку й повернулася до в'язання.

Лягла спати пізно і довго переверталася з боку на бік — не могла заснути. Втім, останніми ночами безсоння не було для старої чимось незвичним. І справа не в тому, що цей «Ілля Миронович» викликав у неї старі, давно поховані спогади — аж ніяк не в цьому.

На ранок розболілася спина, і стара вирішила не йти торгувати, зробити собі вихідний. Тим паче, свято.

7. — Спина? — співчутливо запитав скелет.

Стара насуплено змовчала.

Насипала в каструльку крупу й уперто намагалася не помічати того, що тримав у кістяній руці її гість.

— Ось, зі святом тебе, — проказав скелет.

— Звідки це?

Він незграбно ворухнув гомілками.

— Ну?

— Сьогодні в школі діти вітали вчительок, — сказав після короткої паузи. — Вони принесли багато квітів, склали на підвіконні. Я вирішив, що вони не образяться… Вони, напевно, і не помітили.

— Не люблю троянди, — стара поклала квіти на табурет. — Терпіти їх не можу.

Вона пішла шукати вазу чи хоча б будь-що годяще, заздалегідь знаючи, що ваз удома давно немає. Останню, здається, розбила торік, коли несподівано вхопило спину.

Стара повернулася в кухню із великим металевим кухлем. Узяла ножа й почала обрізати довгі колючі стебла, кидаючи їх у сміттєве відро. Вкорочені квіти вставила в кухоль і набрала в нього води. Потім узялася за приготування каші.

— Знаєш, — сказав скелет, — я сьогодні бачив дерево.

— Вперше? — хмикнула стара.

— Ні, я і раніше бачив. Але це незвичайне дерево.

— Що ж у ньому незвичайного?

— Воно схоже на тебе. Невисоке й тонке, росте впритул до будинку. Із даху вчора капало — просто на дерево, а сьогодні похолодало і паморозь вкрила гілля. Тепер воно немов у кришталі, йому холодно і самотньо, але ззовні воно дуже тверде. Якийсь хлопчина взявся за гілочку, і вона відломилася. Мабуть, тому, що дерево скрижаніло. Знаєш, із розлому сочилася кров… здається, ви називаєте це деревним соком — повільно сочилася й замерзала. І зрештою замерзла. Страшно, правда?

Стара реготнула.

Доки варилася каша, вони сиділи в кімнаті, і тут скелет знову показав на фотографію:

— Хто це?

— Чоловік… — відказала стара. — Якби не розбився у сорок третьому, був би чоловіком. А так… — вона махнула рукою й опустилася в крісло.

— І відтоді ти сама.

Стара кивнула.

Вона не розповідала про те, що рано чи пізно всяка самотність закінчується. Або смертю, або… Вона була тоді занадто молодою, щоб думати про смерть. А після війни чоловіки були нарозхват. За ним також полювали жінки — статечний, добрий. Щоправда, буйний трохи, але це в нього після контузії. А так… Дочку он їй залишив. Сам помер від нападу. Еплепсич…. Еклептич… Вона так і не навчилася вимовляти це слово.