Володимир Арєнєв: Зобразіть мені рай

— Приїду.

— Ну, мам, усе. Даруй, я поспішаю — на завтра ще треба…

— Розумію, доню. Ну, все…

— Бувай.

Гудки.

Стара трохи послухала їх і поклала слухавку. Лишалося ще домити підлогу й приготувати на завтра валізу. Хоча ні, завтра вона нікуди не піде. Втомилася. От і нема чого, займатиметься валізою — все одно сьогодні з нею не впоратися.

Втомилася.

5. Другого дня стара давала лад валізі: мила її ззовні й ізсередини, вклеювала нові пачки. Закінчила роботу тільки під обід.

В обід потелефонувала Філіпівна.

— Привєт, женщіна! Ну як, перебісилася? Чом не прийшла?

— Завтра прийду, — бовкнула стара.

— А я хотєла ото ще учора позвоніть — не получілося. Так прийдьош?

— Прийду.

— Давай. А то…

Зв'язок урвався.

Потому стара сиділа в кріслі і в'язала. Так і не помітила, як задрімала, а прокинулася від клямкання дверної ручки. «Невже злодії? Знайшли, до кого лізти».

Вона підвелася й без тіні страху ступила до передпокою. І справді, чого їй боятися? Не вб'ють же, а грабувати нічого.

— Вітаю, — мовив скелет. — Я от прийшов. Ти ж казала, що можна.

Стара розреготалася:

— Казала, що можна? Ну, заходь, гостем будеш.

Скелет чемно вклонився, прикладаючи до ребер пальцеві кістки:

— Дякую.

— Заходь, заходь…

Гість попрямував за господинею.

У квартирі давно вже не бувало нікого, крім старої, і тепер вона з якимось ревним метушінням приглядалася: чи все гаразд?! Розправила краєчок жовтавої від часу серветки, зиркнула на незаправлене ліжко й подумала, що треба хоч трохи прибрати. Потім розлютилася сама на себе: для кого прибирати, для кістяка? Дурна!

Скелет стояв у двірному отворі й роздивлявся, повільно повертаючи череп праворуч і ліворуч.

Біля ліжка із зім'ятими шторами, що вкрилися вгорі павутинням, стояв буфет, давній, як і усе в цій квартирі. По ньому крокували, виструнчившись за зростом, білі слоненята — за більшим менше. Серед них не було жодного цілого: у того не вистачало бивня, у цього — правої передньої ноги, й у всіх — хвостів. Позаду слоненят, біля стінки, височіли масивні канделябри, також із відбитими фрагментами (точніше, без них).

У буфеті було сиротливо й порожньо, й аж зовсім недоречно там бовванів пузатий металевий кухоль із вм'ятим боком. По кутках забилися каламутні чарки на високих гранених ніжках та перелякано споглядали за цим громаддям. Іще в буфеті лежав стос рваних по краях зошитних аркушів, укритих напівстертими клітинками й нечіткими чорнильними плямами.

Навпроти буфету стояла шафа, така чорна та висока, аж своїм боком затуляла вікно. Ліві дверцята шафи не зачинялися і порипували в такт крокам старої.

Біля дальньої від вікна стінки, поряд із дверима до передпокою, розпласталося низьке ліжко. В кутку перед ним, запнутий червоно-чорним рушником, висів мальований портрет невідомої скелету людини. Людина була в картузі й піджаку, із невеличкими вусиками й хитро примруженими очима. Вона гостро виставила цапову борідку й уважно слідкувала за старою.

Та опустилася в крісло, що вартувало біля ліжка, й ще раз махнула гостеві рукою:

— Сідай, у ногах правди немає.

Та скелет не сідав. Ось він помітив поряд із собою низенький столик, на якому чорнів пластмасовий телефонний апарат із тріснутим диском, а над столиком висів іще один портрет, цього разу фотографічний. Портрет зображав молодого усміхненого льотчика.

— Хто це? І це? — запитав скелет, вказуючи на зображення людей.

Стара подивилася на фотографію, наче бачила її вперше, звелася на ноги й потьопала в кухню:

— Ходімо, я чай приготую.

— Гаразд, — погодився скелет. Мабуть, він багато чому навчився за останню добу і тепер уже не квапився із вибаченнями.

— Розповідай, як живеш? — уже на кухні запитала стара.

Чи вона призабула, що тільки вчора бачилась із ним, чи… Хто її знає, стару?

— Та так, — мовив скелет. — Ось до школи пішов.

— Куди?!

— До школи. Треба ж якось учитися.

— Узяли?

— Узяли.

— Узяли?! Як кого?!

Він зніяковіло потер носовий отвір.

— Ну!

— Скелетом узяли. Їм саме в біологічному кабінеті не вистачало муляжу. Тепер я там… Працюватиму. А заодно вчитимуся.

Стара скрушно похитала головою:

— Що вигадав. Воно тобі треба?

— А як же жити?

«Сміх і гріх! — подумала вона. — Куди тобі, кістякові, жити? Ти й померти як слід не спромігся! — вештаєшся он по світові, людей каламутиш…»

— Що ж ти робитимеш?

— Людям допомагатиму, — не замислюючись, відповів скелет. — Я поки ходив, бачив: вас багато — таких, як ти. Мені здається, що майже всі навколо — нещасні. Вони сміються, плескають одне одного по плечу, бажають здоров'я, а… Знаєш, в очах у них порожньо. Нічого живого, нічого справжнього.