Володимир Арєнєв: Зобразіть мені рай

«Шо ж вони, не бачать?»

Стара глянула на торговок — ті дрібно, мов лушпиння лузали, перебріхувалися, на неї й не дивились.

«А перехожі?»

— Я зателефоную йому ввечері. Він обіцяв перевірити мейл. Якщо перекинуть прайс-лист, — скаже.

— Нехай заархівує та скине на дискету. І…

— Я, йопть, Кириличу — одне, ти — інше! Ти, йопть, думай!

— Я прийшла, кажу: мені треба на хвилиночку відлучитися. Коли ще можна зробити нормальну зачіску? Ну, ти розумієш… А він — ні! Смирненко, між іншим, взагалі ніколи на роботі не буває, а я один разочок…

— Я…

— Я!..

— Я!!!

— Дай сюди! — бовкнула стара. Вона закинула сумку з «товаром» на плече, вихопила зі скелетових кінцівок валізу й потюпала снігом уздовж людського потоку. Тіло водило маятником, було водночас жарко й холодно, і до дому, здавалося, далі, ніж до неба. Позаду ступав скелет — немов побитий винуватий дог.

Стара повернула з вулиці Мельникова на Білоруську, дворами простуючи до свого будинку. Вона сподівалася, що скелет відстане: вже збагнула, що він ніяка не Смерть. Скелет не відставав.

Захурделило. Десь оддалік дзенькнуло скло, тонкий голос вилаявся. Брязнули двері тролейбуса. Нічні звуки розносилися безлюдною вулицею і темними провулками, лунко віддавалися у скронях.

— Може, допомогти? — несміливо запитав скелет. — Тобі ж важко. І боляче.

«Поцупить», — подумала стара. Потім посміялася з власної недоумкуватісті: навіщо кістякові товар, що він із ним робитиме?

І все одно тицьнула у тонку біляву кисть не сумку, а валізу. По-перше, там лише м'яті пачки, а по-друге, валіза важча. Хоча, звісно, якщо вкраде, валізи буде шкода. Добра валіза, невелика, зручна.

— Неси.

Скелет незграбно взявся за шкіряну потерту ручку й закрокував, хилячись на правий бік. Вона призупинилася, пропустила «помічника» вперед:

— Давай-давай, іди.

Пішли поряд.

Кілька разів, певно, з незвички, кістяк послизнувся, але зберіг рівновагу. Попервах стара нервувала, потім перестала і лише люто косилася на нього з-під хустки: який незграба!

Так і не помітила, як дійшли до під'їзду. Скелет уже звик до своєї ноші, він зібрався йти далі, але стара зупинила його. Знала: перед підйомом варто постояти, відхекатись, набратися сил. П'ять поверхів — це не двадцять п'ять, але їй вистачить і п'яти, аби дати дуба. Кістякові що, йому й задихатися немає чим. І валізу нести, як уже на те.

— Ти хто? — прохрипіла стара. Краще нехай говорить, ніж просто зирить.

— Не знаю, — винувато відповів скелет. Поворушив лопатками, переступив з ноги на ногу.

— А взявся звідки?

— А звідки всі беруться? — розгублено запитав він. — І я, мабуть… звідти ж.

Стара оскірнулася:

— Ага, аякже! І яка ж дурепа тебе народила?

Він знов стенув лопатками:

— А тебе?

— Ах ти ж!.. — прошипіла стара. — Гадаєш, якщо валізу підніс, можна і баляндрасити? Та ти…

— Я тебе образив? — розгубився скелет. — Вибач, будь ласка. Просто… Я справді не знаю, хто такий і звідки взявся. Я просто… ішов і побачив тебе. Тобі було боляче.

— І що ж? — пхикнула стара.

— Ну… я не міг ось так пройти. Тобі ж було боляче, — повторив він, наче це все пояснювало.

— Атож, ішов. А що ж було до того, як побачив мене?

— Ішов…

— А до того, як ішов?! — вона ледве не зірвалася на крик від його непробивної дурості — і від власного переляку перед оцією невідомою істотою, яка зараз тримала її валізу.

— Не знаю. Скільки себе пам'ятаю, завжди йшов.

— Так не буває, — відрубала стара.

Він розвів руками, й валіза лелечим крилом розрізала морозне повітря.

— Ходімо, — наказала стара.

Попереду було п'ять поверхів.

3. Ключ ввійшов у замок і сухо провернувся, двері прочинилися. У квартирі стояв ядучий запах тютюну, вчорашнього вермішелевого супу й мертвих газет.

Увійшли.

Стара причинила двері й постояла трохи, впевнюючи себе, що спина майже не болить. Нагнулася, розстібнула змійку на лівому чоботі, почала стягувати його. До половини стягнула, потім знову випрямилася й застигла. Відпочивала.

Скелет став біля кухонних дверей, не випускаючи валізи.

— Поклади! — веліла стара.

Він обережно поклав валізу на підлогу. Кришка відкинулася, вивалилися пом'яті пачки. Побігла струмками брудна тала вода.

— Йо…ть! — вилаялася вона.

«Доведеться прибирати».

Тиснув незнятий чобіт.

Вона уперлася носком правої ноги в п'ятку лівої, пташиною розкинула руки, приклала долоні до стін — надавила.

Зліз.

Скелет усе спостерігав за її рухами.