Виктор Моключенко - Ретроспект - Витоки

— Ну що, труснемо стариною, розвідко? Де наше не пропадало — і тут пропадало і там пропадало.

— Здуріти можна… — захоплено протягнув Брама, прислухаючись до свідчень голема — а я все думав, на фіга козі баян, а сталкерам лицьовий щиток у вигляді окулярів пів морди. Ні, ну від вітру воно звісно зручно, пил не потрапляє і все інше, а воно он яка штука — вся територія немов на долоні ще й аномалії підсвічує. Таланить же людям.

— Що, хороша іграшка? — задоволено усміхнувся Лисенко, прислухаючись до гуркоту техніки — А ти думав! За ці десять років наука теж не спала, а дечого та навчилася. От тільки завдяки їй особистів з моєї шиї і зняли, увесь склад після безвісті через детектори пройшов, і чверть вивернули виявилися! Страшно подумати, та зате тепер можна спати спокійно, не чекаючи, що тобі вистрілять в спину або ножем по горлу. Назовні тепер можна, карантинні Периметри ще вчора зняли, техніки нагнали, в спішному порядку відновлюють стіну. Бахнуло над нами, не повіриш, не згірше атомної боєголовки, декілька кілометрів як корова язиком злизала. Цілодобово тільки і робили, що звірину від Периметра відстрілювали, а вона перла як лосось на нерест. Та й зараз турбот по саму горлянку, пильнувати, щоб який-небудь дурень з екскаватора не виліз і не пустився квіточки по Зоні збирати.

— А ти зуби на вітрі не світи. Наука вона адже й нашими руками робилася. Сталкерів ще і в помині не було, а ми вже арти на Периметр привозили. Добре хоч тепер про нас згадали, і на тім спасибі — приладнуючи на плече шеврон з написом «Путь» поверх червоного щита відповів Брама — А щодо погуляти за Периметр, так в житті, полковник, воно всяке буває. Сам ген ондечки ледь нам компанію не склав, а тепер я от стою біля самої межі Зони, і не ламає.

— Це точно — кивнув полковник, роблячи відмітки в папірцях, краєм ока поглядаючи, як солдати вантажать на БТРи об'ємні ящики — Думав, не доживу побачити путівців на Периметрі, а он вони стоять, палять, хлопцям моїм страшилки розповідають. Хоча, за останню добу вони теж надивилися страшилок, хоч в центрах Зони і не бували.

Брама задоволено потягнувся, з тугою поглядаючи на лисину в стіні Периметра біля якої возилися екскаватори і довкруж крокували солдати в камуфляжі. Ті ще вояки, он йде салабон, дзьобом клацає, на два метри від нього «виверт», а він як по бульвару врозвалочку. Окликнути чи що? Ні, он зупинився, назад позадкував, не інакше як голем попередив.

— Ну, бувай, піхото — Брама потиснув полковникові руки і вправно як кіт скочив на тяжко вантажений БТР — будете у нас на Арсеналі, заходите на чарочку «лози»! Приймемо в кращому виді.

— Краще вже ви до нас, а то знаю я вас, зайдеш, так і залишишся винен. Звіздареві уклін.

Брама кивнув, мовляв, зрозумів, прикладом новенької, вподобаної ним «грози» стукнув по люку, і важко рикнувши колона загону особливого призначення «Путь» неспішно покотила вглиб Зони. Дзвенячи контурами захисту і з легкістю проходячи крізь аномалії по порожньому місцю. От же чортяки, не зламалися за стільки років, не зігнулися під диханням чужого згубного простору, вистояли, дочекалися, коли батьківщина, нарешті, згадає про них і знову покличе, як покликала вже багато років тому. На серці бійців новоствореного особливого загону було світло і радісно. Немов надія зблиснула, нарешті, крізь свинцевий, незримий серпанок подарувавши ковток щастя. Щедро, з лишком відплативши за всі прикрощі і поневіряння, за всі дні відчаю, коли вони були відірвані і відрізані від всього світу. Нікому непотрібні, кинуті напризволяще, забуті, пригнічені, відрізані від дому, від всього що було знайоме і відоме вони несли свій долг, стримуючи натиск тварюк, про яких на такому далекому і близькому Периметрі ніколи й не чули. Гинули, без надії і права повернутися назад, туди, в далекі, жадібно, до безумства, видивляючись через оптику прицілів і біноклів в дірах сірої стрічки Периметра клаптики нормального простору і тихої природи, де не свистіли кулі, не гуркотіли вибухи, перетворюючи на попіл єдину могутню країну і все, що було дорогого.

Путівці як діти дивилися на яскраві машини, що спішно латали Периметр, які так різнилися від незграбної ще техніки, яку вони пам'ятали. Немов зачаровані дивилися на серпанок лісу, що синів в провалах Периметра, не затягнутий звичною, осоружною пеленою туману. Але найбільше потрясіння вони пережили тоді, коли Лисенко, хитро посміхаючись, вийшов з КПП, і раптом почав голосно вигукувати прізвища путівців, яких знали лише по позивним, яким прийшли такі довгождані листи. Декілька митей бійці стояли, боячись повірити почутому, а потім, побачивши пручу на нього мерехтливу лавину, Лисенко гучно вилаявся, кинув згорток на землю і відскочив, щоб не бути розтоптаним. Поки путівці тремтячими пальцями читали такі жадані рядки, над плацом плавно зметнувся і під звуки гімну розправився пестуваний вітром червоний прапор. Увесь вільний від караульної служби склад, побудований строгими рядами уздовж лінії КПП, віддав путівцям честь. Але вони цього не бачили, а знову і знову вони читали скупі рядки, розглядали фотографії, боячись повірити в диво, боячись закрити очі і прокинутися, побачити над собою сіру стелю ангара і заграву прориву. Полковник голосно зачитав звернення верховного командування про присвоєння путівцям статусу загону особливого призначення при службі Просторової Оборони, і наперед вийшла потужна фігура генерала Одинцова. Під його грізним поглядом путівці дещо прийшли до тями, а він слизнув по них поглядом, і насамперед наказав провести прямо сюди декілька телефонів з посиленим аномальним захистом, для того щоб вони змогли зателефонувати близьким. Далі творилося просто невимовне. Вже потім путівці дізналися, що за численними клопотаннями генерала Трепетова, рішенням Міноборони СРСР інформація про те, що люди, що пішли в перший прорив і грудьми стримали аномальну загрозу Зони, в тисяча дев'ятсот дев'яносто першому році — живі, була розголошена. Перш ніж оголосити це привселюдно, родичів довго готували, тому що можна винести горе, але набагато важче прийняти новину про повернення до життя. Хмільні від щастя путівці вантажили БТРи в зворотну дорогу, а генерали Трепетов і Кречет поглядаючи на древні ходики, чекали їх повернення. Невідомо як пройдуть переговори з лісниками, але путівцям було на це наплювати. Все що їх роз'єднувало, виявилося змите лавиною почуттів, скупими чоловічими сльозами, що окропили по дорозі назад лиця. І десь високо в сірій височіні, на мить розімкнувся віковічний примарний туман, і вперше над Зоною проступило чисте небо…