Тарас Микітчак - Чорне й біле в сірих тонах

«Я в її машині, в її полоні, в її середовищі. Я розчиняюся тут як поганий цукор у добрій, але дуже чорній каві», — подумав Добрик, насилу переводячи погляд на вітрове скло. Наступної миті він запитав Сату таке, чого вона аж ніяк не сподівалася. Запитання Добрика змусило її здригнутися.

— Сато, а ти хочеш мати дітей?

Діти? Це… Діти. Діти? Діти! Діти?! Ні. Ні? Хоча… Ні! Звісно, що так. Але… Хоча… Давно про це не думала. Дуже давно. Після першого викидня.

— Не знаю, — чесно зізналася жінка. Її пальці на кермі дрібно тремтіли. Авто майнуло навколо підземного пневмокуба Оперного театру й за декілька секунд болід увіткнувся носом у подушку стоянки «Стрийський Парк».

Вони повільно йшли червоними доріжками з товченої цегли, переходили через мостики над каскадами струмків, гуляли поміж яскравими квітниками, повз покручені стовбури вікових сосен, піднебесні колони багрянолистих буків, візерунки гілок магнолій, ажурні крони сизих модрин, довго стояли на березі ставка, оточеного плачем вавилонських верб, спостерігаючи за чорними лебедями й барвистими качками-мандаринками.

Нарешті Добрик почув за спиною знайоме «гуля-гуля!» Наталії Іларіонівни й обернувся. Бабця стояла в голубиному колі й сипала птахам зерно. Голуби з усіх куточків парку й навколишніх вулиць зліталися до неї й сотенним гарнізоном брали в облогу свою благодійницю. Бабця також побачила Лісового, помахала рукою, вітаючись, і обережно рушила йому назустріч, майже розсуваючи голубів ногами.

— Це Осінній Грибочок, — прошепотів Добрик на вухо Саті. — Вона піклується про тварин, збирає на вулицях гроші, за які годує їх і лікує.

— Мило, дуже мило! Фея, яка оберігає живі створіння, — Сата згадала цей персонаж із романів Добрика й додала свій коментар про його прототип. — Стара незайманка, яка сублімує, переносячи на тварин своє лібідо. Або просто захланна старушенція, яка збирає на тварин гроші й сама живе за їхній рахунок.

— Шукаєш злу мотивацію її добрих вчинків?

— Не злу, а природну.

Бабця підійшла зовсім близько й письменники замовкли.

— Привіт, синку! Давно тебе не бачила. Запрацювався? — Іларіонівна усміхнулася рідкозубим ротом і глянула на Добрика знизу вгору. Вона настільки кумедно й простодушно виглядала, що навіть крива посмішка Санти подобрішала.

— Та трохи є, працюємо, — погодився Лісовий. — Так само, як і ви. А як там ваші болонки? Їм вже зняли шини?

— Зняли. Правда, я за це стільки заплатила ветеринару! — Бабусині очі зволожилися від цієї згадки й вона шморгнула носом.

— До речі! — Добрик витягнув з кишені купюру в п’ять одиниць і подав її старенькій. Та відразу ж розквітла. Сховавши гроші в кишеню, Іларіонівна склала руки на грудях і прошепотіла. — Мої песики не забудуть тебе, синку!

— Пусте, — Добрик глянув на небо, не витримавши вдячного погляду бабці.

— А це, певно, твоя подружка! — Іларіонівна спробувала вщипнути Сату за сідницю, але та спритно відвела руку старої, одночасно зазирнувши в її сумку. — Я знала, синку, що хтось тебе обов’язково полюбить за твою доброту.

— У нього, крім доброти, є ще багато чеснот! — Сата оперлася на плече Лісового й раптом запитала. — А як ви ловите голубів?

— Я?! — Старенька відстрибнула на крок назад, наче побачила гадюку, а потім витягнула шию й то одним, то другим оком підозріло глянула на жінку перед собою. — А з чого ти це взяла?

У старої затрусилися руки, а її губи, наче самі по собі, почали плямкати й шамкати.

— Та не переживайте, що ж тут такого?.. Я сама обожнюю їсти голубів. Особливо, коли їх засмажити до золотистої шкуринки, — чорна фентезистка по-змовницьки підморгнула Іларіонівні. — Тому й мені цікаво, як саме ви їх ловите.

Осінній Грибочок визирнула з-під шапочки сивого волосся, глянула направо-наліво й зашепотіла, точніше, зашепотіли її губи:

— Я роблю пакетики з паперу, кульочки. А в них кладу горошинку або хлібчика кусничок. Голуб підходить, засовує дзьобика в пакетик і одягає його собі на голову. Тоді він нічого не бачить. А я підходжу до нього, скручую голову і пхаю в сумку. За день, буває, й десяток наловлю. І мені, й моїм собакам вистачає.

Птахожерка заплямкала ще більше, а потім заплющила очі й широко відкрила рота, ставши схожою на пітона, який готовий заковтнути все що завгодно. Добрик здригнувся. Йому стало кепсько.

— Якщо їх добре просмажити, то можна їсти разом із кісточками! — Іларіонівна входила в транс. — Головне, добре їх розжувати. — Раптом стара різко розплющила очі й вперлася поглядом у Добрика. — А мої болонки, Мушка й Любка, вижили, бо також їли багато м’яса. Взимку колі Поліна захворіла і здохла б, якби я її не добила. Нею я й годувала інших собак.