Тарас Микітчак - Чорне й біле в сірих тонах

Губи Сати притулилися до губ Добрика, вона заплющила очі й відчула, що він відповідає на її пропозицію. Не відриваючись від її вуст, Лісовий прошепотів те, що боявся сказати досі, і те, що так хотіла почути Сата.

— Я тебе кохаю і хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

— Игм! — погодилася небагатослівна в цей момент Сата Санта.

І їм здавалося, що ще жоден поцілунок на світі не був таким солодким, не передавав стільки ніжності, стільки пристрасті, стільки пережитого, як їхній.

Невідомо, скільки ще цілувалися б білий і чорний фентезисти, але в двері постукав, а потім зайшов лікар-психіатр.

— Кхе-кхе, — ввічливо прокашляв він, чекаючи, поки закохані перестануть цілуватися, — в коридорі зачекався ще один відвідувач.

Лікар пропустив у палату маленьку дівчинку з розкішним білявим волоссям, що хмаркою витало над нею. Вдягнена скромно, але дуже симпатично. Або рожевий сарафанчик на ній був якимсь особливим, або все на цій дівчинці виглядало по-особливому. На маленькому личку під довгими віями виблискували блакитні озерця очей, в яких було стільки всього… хорошого!

— Я Делія.

Представившись, мала потупотіла до столика, поклала на нього згорток полотна і розгорнула принесене. На полотні лежала половинка шоколадки в фользі. Дивлячись на Сату, Делія сказала:

— Я зберегла цю шоколадку разом зі своєю мрією. Я мрію мати батьків!

Сата Санта вражено, майже з містичним переляком, втупила погляд у дівчинку.

— Ти Делія? А я… я… я Марія, — вона притулилася спиною до стіни, щоб угамувати тремтіння, яке розливалося по всьому тілі. — Делія? Не можу повірити в це! Я наче знала тебе раніше, але трохи не такою. Боже, у нас вже з’явилася дитина! — Марія обернулася до Лісового й лукаво зиркнула спідлоба, — Маю надію, що це лише перша…

— Я вже все з’ясував. Делія може стати нашою дочкою, але тільки після нашого одруження.

— Давай не будемо змушувати дитину чекати! — Сата грайливо замиготіла повіками.

— Ну ти й умієш кривлятися!

— А ще, — продовжувала Сата, — ми напишемо один роман разом. Він буде про нас. Назвемо його «Чорне і біле».

— «Чорне й біле в сірих тонах», — уточнив Добрик.

— Икх-икх, — знову нагадав про себе лікар. Він досі стояв у дверях, заворожено спостерігаючи за мелодраматичною сценою в палаті. — Я, до речі, хотів сказати нашій пацієнтці, що вона вже здорова й увечері її виписують з нашої чудової клініки.

— Але завершення «Чорного й білого в сірих тонах» не буде таким попсовим, як сьогодні!

А в цей час десь сидів і плакав самотній Диявол.

Львів, 2007 р.