Генрі Лайон Олді - Повстань, Лазарю!

«Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я — мідь дзвінка або кімвал звучний. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що можу й гори переставляти, а не маю любові, то я ніщо. І якщо я роздам все майно моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, немає мені в тому ніякої користі.»

Апостол Павло, Послання до Коринфян, гл. 13, 1–3.

— А витріщатися на людей негарно!..

— Хто сказав?

— Мама!

Кучерявий карапуз років шести замислився, запихнув палець у ніс і уточнив з гордістю природженого жаднюги:

— Моя мама!

— Ну якщо мама… тоді так, звичайно… Ти не в курсі: хто тут Жора М’ясник?

— Дядько Жорік оно, на ящику!

Чоловік поправив окуляри: дорогі, французькі, в золотій оправі від «Antoine Bourgeois». Противідблисковий пластик зловісно полискував зеленню, наче очі хижака.

— Вони всі на ящиках…

— Дядько Жорік з бухлом!

— Вони всі з бухлом…

Чотириокий мав рацію: троє вантажників проводили обідню перерву у дворі, біля чорного входу в «Гастроном», сиділи на сколочених з дощок ящиках і трепетно розливали другу пляшку портвейну «Таврійського» в пластикові кухлики. Кухлі були пивні, півлітрові, з жованими краями. Від вина посуд відсвічував густо-фіалковою пітьмою, нагадуючи гроно персидського бузку.

— Дядько Жорік найголовніший!

— Е-е… Це як?

Карапуз аж підстрибнув від такої всесвітньої тупості співрозмовника:

— На розливі сидить! Ну ви ващє…

— Ага, я ващє…

Погоджуючись, чотириокий явно мав на увазі щось своє, незрозуміле чужій людині. Так зізнаються на прийомі у венеролога в поганій хворобі, підхопленій у відрядженні.

— На, тримай, розумнику… Привіт мамі!

Він тицьнув карапузу пачку жувальної гумки. Хлопчисько зрадів, вкинув до рота жменю м’ятних подушечок і помчав грати в «банки». Ще за три метри від «стартової» межі він запустив біту — уламок держака від швабри — в політ, і та відважно знесла порожню бляшанку з-під ананасових скибочок. Дівчатка, що окупували неподалік роздовбану карусель, приснули геть, рятуючись від снаряда. Старенькі на лавці забурчали несхвально, згадуючи, як в мезозойську еру потерпали від таких самих хуліганів. Бутузові поплічники хором залементували: хто від заздрості, хто від захоплення, хто просто так, за компанію.

А вантажників порожні банки цікавили мало. Вантажники виголосили тост: «Ну!..», випили портвейн, віддали пляшки збиральнику склотари, діду в потертому камуфляжі, і почали діловито закушувати хлібом із шпротами.

— Сірий, чекай тут, — сказав чотириокий шоферу, що висунувся з вікна чорного «Лексуса». Шофер кивнув. У нього було дурнувате і добродушне обличчя людини, що досягла межі особистих амбіцій.

— Пройдисвіт! — чітко сказала одна зі стареньких, ткнувши спицею у бік машини. Напевно, мала на увазі ходові достоїнства джипа.

Чотириокий перетнув двір і зупинився біля вантажників.

— Добридень! — сказав він. — Жора… е-е… Георгій? Вибачте, по батькові не знаю…

Мордатий паруб’яга підняв голову.

— Ну, — сказав паруб’яга невідь до чого.

Привітності в його голосі не відчувалося.

— Ось гроші, — чотириокий дістав з гаманця крупну купюру і простягнув її іншому вантажнику, молодому хлопцеві з рябими щоками. — Збігайте в магазин, візьміть горілки. І закуски кращої. А ви, — це вже адресувалося третьому, — прогуляйтеся за компанію. Щоб правильно скупився. Добре?

У голосі чотириокого відчувалася певна харизма.

Звертатися до вантажників на «ви» не кожен уміє.

— Ну, — без великого схвалення, але й не заперечуючи, повторив мордоворот Жора. — Палич, сходи з Хлібчиком. Горілки не треба, вона вся палена. Бери кріплене. І сала угорського, з червоним перцем. І чорного хліба буханець. Здачу повернеш начальнику.

Залишившись наодинці з чотириоким, він учепив шпротину за миршавий хвостик, заковтнув, не жуючи, і втретє повідомив:

— Ну?

— Мене звуть Лазар Петрович, — очкарик сів на вільний ящик, підсмикнув відпрасовані брюки. — Мені вас порадив Гліб Артюхов. Ваш клієнт. Ви пам’ятаєте Гліба?

— Ну, — кивнув Жора, не вшанувавши гостя розмаїттям. — Які проблеми, Лазаре?

— Я дружину не люблю.

Напевно, будь-який співрозмовник мусив здивуватися такій відповіді. Будь-який, але не Жора М’ясник.

— Я теж, — сказав він. — Хріна їх любити, дружин?

— Ви не розумієте. Я її раніше любив. Дуже. Ми зі школи зустрічалися. У нас двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. І життя цілком… пристойне. Я добре заробляю. І ось одного разу дивлюся: не люблю я її, і все.