Генрі Лайон Олді - Повстань, Лазарю!

— Мені потрібно більше. Дайте п’ятнадцять.

— Ні. Забагато для мене. І дуже мало для серйозної інвестиції. У мене складається враження, що ви просто хочете позбутися свого почуття. А гроші вас не хвилюють. І, одержавши їх, ви сюди більше не повернетеся. Втім, це не моя справа. Сім тисяч. Це остання ціна.

— Згоден.

— Півроку під п’ятнадцять відсотків за весь термін.

— Тридцять річних? Та це ж… Згоден!

— Спочатку мені треба пересвідчитися у якості товару. Якщо застава не підійде, я негайно поверну її вам.

— Добре.

— Сидіть де сиділи. Не вставайте. Не робіть різких рухів. Думати можна про що завгодно. Хоч про мене, у найбрутальніших виразах. Я входжу.

Лихвар акуратно поставив чашку з недопитою кавою на журнальний столик. Відкинувся на спинку крісла. Зімкнув зморшкуваті, черепашачі повіки. На обличчі його проступив вираз доброзичливої зосередженості — як у людини, зайнятої копіткою, відповідальною, але при цьому улюбленою справою.

«Садівник за роботою,» — спало на думку.

Лазар перевів погляд на картину на комоді за спиною лихваря. Сучасна, проте в манері пейзажистів позаминулого століття. Масло, полотно. Стилізація вдала, навіть тріщинки-кракелюри є. Занедбаний парк, на передньому плані — клумба з жоржинами, далі — піна жасмину, чагарники шипшини, вузлуваті стовбури в’язів, під якими все тоне в сутінку. На клумбі лежить густа тінь: від людини, якої на картині немає.

Його відволік хрипкий стогін. Лихвар, неприродно закинувши голову, судомно намагався вдихнути. Обличчя старого пішло плямами, очі закотилися, бліді пальці намертво вчепилися в поручні крісла.

— Вам погано?! Води? «Швидку»?! Де у вас телефон?

Про мобільник, який лежав у кишені піджака, чотириокий забув.

— На кухні… коньяк… Мені допомогх-х-х-ха…

Лазар кинувся в той бік, куди раніше ходив господар. Зачепив стелаж: посипалися картонні коробки, рулони шпалер, жерстяні баночки з діафільмами. Усупереч сподіванням, кухня знайшлася швидко. Контраст з рештою квартири виявився разючим: стерильна білизна, блиск металу, стрункі лави тарілок в сушці, акуратні піраміди каструль, машина для миття посуду… Коньяк знайшовся відразу, в першій же відкритій шафці. «Remi Martin XO», щойно відкрита пляшка. Поряд стояли пузаті келихи.

Чотириокий не пам’ятав такого поспіху за останні кілька років.

Лихвар був живий: важко дихав, масуючи скроні. Лазар щедро хлюпнув коньяку в келих, підніс до губ хазяїна. Раптово Степан Полікарпович перехопив його руку і узяв келих сам. Перехилив. Засіпався кадик. По підборіддю потекла масна цівка. Лазар машинально налив і собі. Випив залпом, як горілку.

— Під монастир мене підвести надумав?! — голос лихваря нагадував кашель туберкульозника. — Чому не сказав, що ходив до М’ясника?! Налий ще.

Перечити Лазар не посмів.

— Хіба це має…

— Смерті моєї хочеш? Любов, значить? До дружини, значить?!

— Любов…

— Спершу заморив, потім М’ясника вмовив підняти — і до мене в заставу?! Ні вже… сам розбирайся… Ти! Ти спеціально! — лихвар раптом зірвався на виск. — Убити мене хотів?! Хто тебе підіслав?!

— Ніхто. Я просто хотів позбутися цієї нової любові. Продати кому-небудь…

— Продати?! Чи ти в своєму глузді?! Хто ж таку бридоту купить? Хто, я тебе питаю?! Ось ти, ти сам — купив би?

— Я?!

— Отож. І не соромно, юначе? — Степан Полікарпович знову перейшов на «Ви». Це чомусь нагадувало проголошення війни. — Намагалися мене обдурити, мало не вколошкали…

— А я?! А мені як із цим жити?! Не можу більше, сил ніяких немає! Так, я її люблю! Люблю! Ревную до кожної тіні! Побачу, що з кимось двома словами перекинулася — готовий і йому голову проломити, і її задушити… Або самому — з моста в річку. Стежити почав. З дому її не випускаю. Допити влаштовую… Потім каюся, вибачення прошу. Вона плаче… До біса таку любов! У пекло! Заберіть її! Задарма заберіть! Хочете, я ще й приплачу?! П’ять! Десять тисяч! Це хороші гроші! Хочете більше? Ну, назвіть свою ціну! Забирайте й робіть з нею, що хочете! Викиньте, продайте, подаруйте, знищіть…

— Знищити? Ви мене з кимось плутаєте. Я лихвар, а не, пробачте, кілер. Я за таку справу не візьмуся. Навіть за мільйон, якого у вас все одно немає. Життя, знаєте, дорожче. Небіжчику гроші ні до чого.

— А що мені робити? Що?! Почекайте… Ви сказали — «кілер»? Є кілери у цих справах? Є?! Ви їх знаєте?!!

— Здається, час розходитися, Лазаре Петровичу. Я нічим не можу вам допомогти.

Вже на порозі його наздогнав вкрадливий голос лихваря: