Генрі Лайон Олді - Повстань, Лазарю!

— Звідки? Звідки знаєте?!

— Мені порадив до вас звернутися мій друг. Артюхов, Гліб Артюхов.

— По батькові?

— Чиє? Гліба?

— Ага! — тріумфально завили з квартири. — Не пам’ятаєте! І брешете ви все: хто та як…

— Тьху ти, з голови вилетіло! Ми з Глібом друзі з дитинства, по батькові рідко… О, пригадав! Ігорович.

У квартирі довго сопіли, булькали, потім заклацали замки.

Замків було багато. Не менше п’яти.

Нарешті двері прочинилися. Трохи, але цілком достатньо, щоб зрозуміти: розсохле дерево, фарбоване вкритим пухирцями суриком, — чиста бутафорія. Тут у разі чого плечем не проб’єш. Над сталевим ланцюжком із сутінку проступило гостроносе личко. Чіпкі очиці обнишпорили сходовий майданчик.

— Чого стоїте? Заходьте швидше! — металевою змією зашелестів, опадаючи, ланцюжок.

— Знаєте, скільки всяких пройдисвітів довкруги вештає? А потім цінні речі пропадають, гортензії сохнуть… На якій щоці у Гліба Ігоревича родимка?

— Немає у Гліба ніякої родимки. Тобто, на щоці. На шиї є, біля кадика.

— Чудово, чудово! Від душі радий знайомству.

Вузька долоня лихваря виявилася підозріло твердою.

— Прошу в кімнату. Чаю? Кави? Коньяку?

— Кави. У мене принцип: вести ділові переговори на тверезу голову. Ось пізніше, коли ми домовимося…

— Якщо домовимося, Лазаре Петровичу. А принцип ваш мудрий, схвалюю…

Квартира Ватрушева нагадувала лабіринт. Неможливо було визначити, скільки тут кімнат і коридорів. Весь простір займали шафи, шафки, шифоньєри, полиці й полички, комоди й етажерки. Під стелею тягнулися запорошені антресолі. «Всякої фігні», послуговуючись визначенням карапуза, було тут вдосталь. Старі велосипеди, настільні лампи, набори гайкових ключів, штабелі грамофонних платівок, друкарський різак, порцелянові статуетки, телефонні апарати в чорних ебонітових корпусах, друкарські машинки, радіоли, гуслі з порваними струнами, портсигари з вензелями, бронзові канделябри для роялів, великий годинник з гирями й маятником…

І скрізь, на полицях, шафах і підвіконнях — горщики з квітами, кактусами та іншими фікусами. Можливо, рідкісними й екзотичними: чотириокий не тямився на ботаніці. У повітрі, слугуючи втіхою після міазмів під’їзду, стояв аромат тропіків.

— Обережно, не зачепіть агаву! Влаштовуйтеся, ось крісло.

Посеред насилу відвойованого у речей п’ятачка розмістився цілком сучасний м’який куточок: канапка, журнальний столик і два крісла, оббиті картатою тканиною. Точнісінько такого забарвлення, як халат на Степані Полікарповичі.

— Я пішов за кавою…

Спалахнула паніка. Зараз господар згине у нетрях неосяжної квартири і більше не повернеться. Ніколи. А гість проведе решту життя, шукаючи вихід і ридаючи від безвиході. Мана налетіла і відкотилася. Чотириокий зняв пальто, пошукав, куди б його прилаштувати — і на власний подив виявив вішалку, прибиту до дверцят шафи.

— Вішайтеся, вішайтеся, воно вільне…

Зварити каву за цей час було неможливо. Але лихвар вже дріботів до столика, несучи піднос з повним кавником, цукорницею і чашками. Над ним розтікся божественний аромат Мокко, імбиру, кардамону, чорного перцю…

«Треба б попросити рецепт,» — зазначив Лазар.

— Ну, до справи. З чим завітали до старого?

— З пропозицією. Гліб сказав, що ви даєте позики під заставу… скажімо так, якоїсь нематеріальної суті.

— Залиште ваші евфемізми. Не бійтеся, я не матиму вас за божевільного.

— Добре. Я б хотів залишити в заставу одне почуття.

— Яке саме?

— Любов.

— До жінки? До батьківщини? До смачної і здорової їжі?

— До дружини.

— Що ж, це цікаво. Рідкісний товар. Але, дозвольте поцікавитися: навіщо вам мої гроші? Ви — людина забезпечена. Якщо вам потрібен кредит, зверніться в банк. Або в ломбард.

— Як ви слушно помітили, я людина забезпечена. Але зараз відчуваю фінансові труднощі. Тимчасові, зрозуміло. Гроші є, але їх вкладено у справу. Мої партнери по бізнесу проти того, щоб я закладав основні фонди. А без їхньої письмової згоди… Коротше, я дійшов до вас.

— На любов, звичайно, попит є, тим більше до дружини… Почуття дефіцитне. Проте мої можливості обмежені. Боюся, запропонована сума вас не влаштує.

— Скільки?

— Ви збираєтеся з часом викупити заставу?

— Так.

— І вас не цікавлять терміни? Відсотки?

— Звичайно, цікавлять. Але в першу чергу мене цікавить сума!

— Поспіх не йде на користь, Лазаре Петровичу. Скажімо, п’ять тисяч.

— Євро?

— Так.