Генрі Лайон Олді - Повстань, Лазарю!

— Так, до речі… Раптом вас зацікавить? Ревнощі-то у вас справжні — на відміну від. Я міг би купити… точніше, узяти в заставу. Зрозуміло, за куди меншу суму. Самі розумієте — не ходовий товар…

Грудень. Поріг зими.

Початок імлистих, довгих, як відчай, сутінків, що наповзають на місто незабаром після обіду, пора тужливих ночей, царство захололої поземки, що блукає поміж будинків із завзятістю п’яниці, що забув дорогу додому. Прийдешній Новий Рік, хлопчисько в потішному ковпаку, лиш ненадовго завертить хмільною, безтямною круговертю — щоб згинути без сліду, залишивши після себе тужне похмілля. Старенький Окуджава з приймача тихо прощається з подовклою ялинкою у кульках і серпантині, як зі стомленою жінкою в яскравому вечірньому макіяжі, питаючи без надії на відповідь: «Что же надежные руки твои прячут твои кавалеры?» Сірі будні, крижана слизота під ногами — час падінь і травм, час безсонних ночей у «невідкладній допомозі», час зламаних кісток і доль. Безмовність втоптаного снігу під ногами, безмовність тьмяних ліхтарів, безмовність низького неба над головою. І ти без слів зі злістю солдата, що веде нерівний бій, рухаєшся крізь зиму і ніч, послизаючись і мріючи не впасти, залишитися на ногах, дійти, доповзти, дожити, дотягнути до такої далекої весни…

Десь там, кажуть, квітень.

— Ти, напевно, і Гицеля знаєш?

— Ну…

Кучерявий карапуз не квапився відповідати. Він шарпав «змійку» на синій куртці, задумливо прикусивши нижню губу. Від найближчого під’їзду за двома людьми — чотириоким і хлопчиськом — стежив великий дог. Сумні очі собаки сочилися нудьгою. «Роккі, сидіти!» — крикнула від каруселі товста стара, хоча в цьому не було жодної потреби.

— І де мені його знайти?

— У підвалі.

— У якому підвалі? Чому в підвалі?

Чотириокий виглядав не надто добре. Схуд, зблід, не голився принаймні тиждень. Щетина на його щоках зблискувала сизим: ранньою сивиною. Навіть модний кардіган крупної в’язки висів на Лазарі, як на вішалці.

— Гицель у підвалі сидить. Там тепло, там труби. До Пан Карпича — вгору, а до Гицля — вниз.

— Код на дверях: очко? Тобто, двадцять один?

— Ага…

Лазар порився в кишенях. Замість жуйки або шоколадки дістав гаманець і протягнув хлопчиську десятку.

— Вибач, смачного сьогодні немає. Забув. Тримай, купи собі сам.

Карапуз грошей не брав. Він мовчки позадкував, немов чотириокий тримав у руці якусь гидоту, обманку, зловживав довірою дитини.

— Бери, бери… Чого ти?

Не відповівши, карапуз розвернувся і побіг геть, до приятелів, що захоплено палили з рогаток по аптечній пляшці, підвішеній на мотузці. На бігу він вихопив свою рогатку і навскидку розніс пляшку вщент. Дивлячись йому вслід, чотириокий стенув плечима, заховав десятку і побрів до знайомого під’їзду. На ходу він висвистував хабанеру з опери «Кармен». Виходило фальшиво. Двічі Лазар вступив у калюжу, сильно забризкав брюки, але не звернув уваги.

— І ходить, і ходить, а чого ходить? — голосно повідомила хазяйка дога Роккі.

Собака тужливо завив. Погоджуючись або протестуючи — неясно.

У під’їзді, як завжди, тхнуло кішками й тютюном. Спускаючись у підвал, Лазар відчув, що до знайомого букету додається новий відтінок: вогкого розкладу. Мабуть, труби, яких у підвалі багато, частенько проривало. Вхідні двері, на щастя, виявились незачинені. Пройшовши повз ряд дощатих стулок, оснащених здебільшого різьбовими замками «Антипаніка», за якими мешканці під’їзду зберігали запаси солінь і різний мотлох, він заглибився у підвал. Потяглися труби: товсті, лискучі, порослі цвіллю.

По одній з труб метнувся щур, сховавшись в імлі.

— Здрастуйте, — ввічливо сказали звідти, де зник щур.

Лазар придивився. Біля стіни, підстеливши клейонкового дощовика, а поверх дощовика — старий бушлатик, сидів худий, наче скелет, чоловік. Одягнений чоловік був у спортивний костюм, охайно залатаний у найнесподіваніших місцях.

«Бомж,» — байдуже здогадався чотириокий.

— Здрастуйте. Це ви Гицель?

— Так. А ви, напевно, пан Остімській? Лазар Петрович?

— Ви мене знаєте?

— Мені про вас М’ясник розповідав. І Стьопа.

— Отже, візьметеся? — без передмов запитав чотириокий.

— Ні, — так само стисло відповів Гицель.

— Чому? Ви ж можете?

— Убити почуття? Можу. Але ж я сказав вам: М’ясник… і Стьопа. Я про вас все знаю. У вас зараз не почуття, а фікція. Тінь. Примара. Я не беруся битися з тінями і займатися екзорцизмами примар.