Татьяна Тиховская - Антхіл

Навіть Мар’яна пожвавилася:

— Як добре! В такому будинку я б залюбки погодилася жити!

Тарас продовжував:

– І тут таки є дитячий майданчик, лавки. Але щось я таке чув, що надаватимуть ті будинки тільки сім’ям з дітьми…

Від його слів наче морозом дихнуло на присутніх.

Тарас не навмисне це сказав. Але так буває, що найкоштовнішу крихку річ оберігаєш, оберігаєш. Аж раптом вона вислизає з рук, падає на підлогу й трощиться на маленькі друзки.

Мар’яна враз спохмурніла, пішла в свою кімнату. Гектор пішов за нею.

В цей час забринів відеофон.

До дверей пішла Єва. Кинула оком на екран, вгледіла Богдана. Подумки проказала: «Як невчасно! Хоча… Може й на краще».

Богдан зайшов і як зазвичай почав сипати примовками.

Єва доброзичливо сказала:

— Ох! Який же ти несерйозний, Богдане! Все жартуєш, дурієш!

Богдан одразу дав відсіч:

— Я ж ще молодий, тому й дурію! Зачекайте трохи. От постарію, тоді й припиню чманіти.

Єва добре відносилася до Богдана. Тому насмілилася порадити:

— Та не дуже то й молодий. Час про родину подумати. Чом не одружишся?

— Та чекаю, коли знайду дівчину точно таку, як ваша невістка! То й відразу одружусь. А так мені залишається тільки заздрити Гекторові.

По обличчю Єви промайнула тінь.

Богдан помітив, хоча то була одна коротенька мить. Голос відразу став серйозним.

— Щось трапилося? Де вона?

— Обидва у себе.

— Можна, я піду до них?

Єва сказала з легким докором у голосі:

— Та не дуже то вчасно! Мар’яна не в гуморі. Як завжди.

В цей час двері прочинилася та звідтіля вигулькнула Мар’яна. Вгледіла Богдана, радісно привітала:

— То ти? А я почула голос. Думаю, хто б це? Не пізнала. Через двері ж не чутно. Ходімо до нас!

Єва підтримала запрошення:

– І справді, йди. Ти на Мар’яну добре впливаєш.

Богдан знову вдався до жартів:

— То через те, що я добре імітую мавпочку. Хочете, і Вам покажу?

— Та йди вже, йди! Балагур!

Трохи згодом трійка молодих людей випурхнула з кімнати. Що там Богдан їм розповідав, не відомо. Але Мар’янів понурий настрій, правду кажучи, геть змінився на життєрадісний.

Богдан запропонував Єві:

— На вулиці така гарна погода! Ходімо з нами, на свіже повітря.

— Та де ви в місті бачили свіже повітря, скажіть будь ласка?

Богдан наполягав:

— А ми до Дніпра поїдемо. Там і спека не так відчувається.

До нього приєднався Гектор:

— Мамо, дійсно, ходи-но з нами! А то в тебе тільки дім і робота.

— Навіщо вашому молодіжному кубельцю стара жінка? — напівжартома спитала Єва.

Богдан чи не замахав руками:

— Та Ви ще вдвічі молодшій жінці дасте фори! Я згоден бути за Вашого кавалера, бо Мар’яну мені у Гектора не відбити.

Єва підтримала напівжартівливий тон:

— Ти ж і не намагався! Хіба справжні чоловіки не прагнуть завоювати свою кохану, не зважаючи ні на що?

Гектор втрутився:

— Мамо! Ти забула, за яку команду вболіваєш?

— Та то я аби розбуркати Богдана! Гарний же кавалер пропадає!

З жартами молоді люди пішли з квартири.

Як двері зачинилися за спиною Богдана, Єва враз стала серйозна. Якась думка проклала на лобі одну-дві зморшки. Пробурмотіла до себе: «А з цього може щось та й вийти».

У Єви часто були цілодобові чергування в лікарні. Тарас, бува, працював на виїзді. А Гектор часто-густо затримувався на роботі.

Але сьогодні зібралися всі.

Єва саме повернулася з чергування. Спитала між іншім Гектора:

— А ти давно бачив Богдана? Щось я на роботі гортала базу та начебто там бачила його прізвище.

Гектор з повним ротом відповів:

— А дійсно, кілька днів ми не спілкувалися. Ось дожую — і подзвоню. Може, то й не він був.

Мар’яна потягнулася за своїм телефоном, натиснула номер Богдана. Той не відповів.

Таке, звісно, бувало.

Але коли Богдан не озивався тривалий час, Мар’яна захвилювалася не на жарт.

Мар’яна дзвонила до Богдана тільки інколи. І то, як була дуже нагальна потреба. Зазвичай Богдан озивався майже одразу.

А тут — мовчання.

Як всі в родині повечеряли, Мар’яна поквапила Гектора:

— Подзвони ще ти Богданові. Він не бере слухавку. Щось не гаразд.

Богдан не відповів і Гекторові.

Тоді вже захвилювалася й Єва.

З притаманною їй заповзятістю вона подзвонила до клініки. І за п’ять хвилин вже розповідала:

– Їх там кілька привезли, постраждалих. Всі в опіковому відділенні.

Гектор перебив:

— Так звідкіля привезли? Що трапилося?

Єва могла додати небагато: