Татьяна Тиховская - Антхіл

— Як шипить, давай назвемо англійською: Антхіл.

Його опонент промовив під носа:

— Анхіл, Антхіл… А непогано! Звучить непогано. І з підтекстом. Хто «за»?

Хлопці, сміючись, проголосували одноголосно.

Не сміявся лише Вова.

Раніше він залюбки супроводжував групи туристів, навіть іноземців. Лестила увага до Зони. Аби знав, чим воно скінчиться, не радів би.

З часу «зачистки» він вже котру групу водив Зоною. Але тепер він виконував цю роботу через силу. І все більше відчував себе зрадником.

До вух Вови долинули кілька фраз:

— А з цими мурашниками працювати неможливо. Вони ж затуляють небокрай!

— Так ми ж в розвідку. Доповімо, хай приймають заходи. Дезінфекцію роблять або як воно там зветься. Існують же спеціальні служби.

Вова пересмикнувся.

Та вдіяти нічого не міг, коли йому довелося побачити ще одне масове вбивство: отруєння мурах.

Приїхала чималенька бригада. Екіпірована як годиться: захисні комбінезони, протигази. І ланцюгом пройшлися по всій території Зони.

Коли вже від’їхали на чималеньку відстань, один з бригади звернув увагу, що Вова невеселий. Але причину геть не вгадав:

— Ти чого переймаєшся? Боїшся, що одним разом це не обмежиться? Заспокойся. Там така концентрація, що з кількох Зон все живе витравить. З одного разу.

Отруйники поїхали геть.

А Вова наступного дня прийшов на галявину, як зазвичай, подивитися, на що перетворили люди його улюблену місцину.

Вигляд дещо його здивував, бо мертвих комах було замало для таких величезних мурашників.

За життя в Зоні Вова непогано знався на його мешканцях. І на мурахах також. Він добре знав, що мурахи — великі чистюлі. І мертвих мурах з житла випихають на поверхню.

Але для таких величезних осель мертвих комах було замало.

Замість радіти, Вова подумав сумно: «Мабуть, потруїлися всі. Навіть поховальна команда». Звідкіля ж йому було знати правду? Правду, що могла його й шокувати, й порадувати.

А згодом в Зоні закипіла робота. Забруднені ділянки ґрунту вивозили, щось наново відмивали, щось заміняли. До послуг Вови вже не зверталися. Але можновладці пообіцяли всім «докорінним» мешканцям надати в новому місті й житло, й роботу.

З легкої руки першої бригади будівельників місто таки вирішили назвати Антхіл.

Аби скоротити строки відбудови атомної, всім працівникам-будівельникам поклали потрійну зарплатню.

Тарас був досвідченим будівельником. Тож коли запропонував себе до бригади, що мала працювати в Зоні, його охоче взяли.

Єва від цього не була в захваті:

— Чи чоловікам в тій Зоні медом намащено, ніяк не зрозумію! Там же радіація, смертельно небезпечна!

Тарас цьомкнув дружину в маківку:

— Заспокойся! То вже коли так було! Зараз там все вичистили, вивезли! Чорнозему навезли. Насадили нових дерев, рослин. Курорт!

Єва саркастично хмикнула:

— «Курорт!» Не вірю я в ці курорти. А чому зарплатню потроїли?

— Так аби швидше будували! І якісь там гроші від світової спільноти треба витратити. Всім же буде користь!

— Не вірю. Не вірю! Може, кинеш цю кляту роботу? Невже нам не вистачає?

Питання було риторичним. Тарас роботу не кинув.

Якось він приніс додому креслення майбутнього міста, аби показати домашнім:

— Вони там розходилися не на жарт! Це буде місто майбутнього, без перебільшення! Хмарочоси з овочевими ділянками на дахах; повітряні автостради та підземний транспорт; тротуари-ескалатори! Смарт-ключі від осель, вай-фай по всьому місту! Сміття в місті не буде зовсім, бо воно прямо з домашніх кошиків підземними трубами потраплятиме просто до місць переробки. Не будинки — цілі містечка! З них можна навіть не виходити. Там є все.

Всі схилилися над кресленням.

Мар’яна тихо спитала:

— А будуть в тому місті затишні куточки? Тихі, зелені.

Тарас захоплено сказав:

— В тім то й річ, що будуть! Ось, дивись. Місто будують отут, де колись був «рудий ліс» [17] «Рудий ліс» — ділянка з деревами неподалікЧорнобильської АЕС, що її потужній витік радіації «пофарбував» у яскраво рудий колір. . Формою буде як дзиґа. Центр — височенні хмарочоси, з усією інфраструктурою. А що ближче до краю, то будівлі нижчі, нижчі… Отак по самому краєчку «дзиґи» заплановані зелені мікрорайони. Кілька будинків, оточених муром з вічнозелених дерев. Найвищий будинок шестиповерховий. Просто ліліпут в порівнянні з більшістю інших будинків, де один під’їзд містить триста квартир. А тут — майже село. Тихо, затишно. Квартири першого поверху навіть мають невеличкий власний куточок землі біля балкону.