Татьяна Тиховская - Антхіл

І все ж часу було обмаль, аби встигнути зробити все необхідне.

Я був на нижньому найбезпечнішому поверсі, коло вентиляційного ходу, коли почали надходити розпачливі повідомлення: «Правителю, на верхніх поверхах робітники задихаються! Від отруйної речовини вони втрачають розум і будь-що намагаються вирватися на поверхню!».

Я розумів, що таке можливе. І був готовий скомандувати: «Відправити на верхні поверхи тих, хто не отруївся! Хай тримають постраждалих силою, як знадобиться!».

Отруїлися й ці рятівники, й наступні, й наступні. Але нарешті все скінчилося. Я розпорядився: «Витягти всіх мертвих нагору. Ми повинні переконати людей, що все у них вийшло».

У цей час прибігли доглядальники малят. Розпачливо заволали: «Правителю! В інкубаторі падає температура!» Я жорстко відповів: «Половину лялечок залишити! Решту перетягти якнайглибше й ближче до межі Зони! Направити найжирніших мурах на поверхню, аби нагрілися і повернулися до інкубатора. І швидше, швидше!».

Наступна новина з поверхні теж була невтішна. Почався дощ. І не просто дощ, а злива.

Зазвичай волога не потрапляє всередину нашого житла. Але то як мурашник збудовано за всіма правилами й розраховано на природні негаразди, а не на цілеспрямоване вбивство. Ми ж конопатили помешкання нашвидкуруч, бо часу було обмаль.

До мого поверху краплі вологи не потрапляли, але повітря почало насичуватися парами отрути. Я розумів, що це вірна смерть. Намагався кудись повзти, дихати через раз. Подумки волав: «Невже це кінець? Невже все було дарма? Невже немає якогось виходу?». Та врешті-решт однаково знепритомнів.

Крізь дурман забуття в свідомості забриніли голоси моїх побратимів: «Це ж яку треба мати силу, аби доповзти сюди, в безпечне місце, отримавши шалену дозу отрути!».

Отже, Я в безпеці. І бодай хтось залишився живий. Якщо то не залишки образів в моїй голові.

Я почав обережно роздивлятися навкруги. Вгледів занизьку стелю тунелю. Це виявився найвіддаленіший аварійний вихід.

Серед присутніх виокремив найтямущого. Мляво запитав:

— Як Я тут опинився? Може, хто притягнув?

Отримав не зовсім зрозумілу відповідь:

— Ні, правителю! Ти сам сюди добувся. Тільки ми не зовсім зрозуміли, яким чином. Остання твоя вказівка, яку ми почули, була замурувати всі отвори з боку мурашника та прямувати на край Зони. А потім просто серед натовпу виник ти, Правителю. І посунув разом з нами. Як дихати стало зовсім легко, ми й зупинилися.

Так, ось воно наново відбулося. За умови смертельної небезпеки якась сила переносить мене в безпечне місце. Прийшов час знайти цьому якесь пояснення.

Я скомандував:

— Перелічити всіх живих! Повиносити лялечок в найтепліше місце. Залишити чергових на випадок потрапляння отрути. Решті — відпочивати. Це наказ!

Довго вмовляти не довелося. Всі падали від утоми й знесилення. А Я, усамітнившись у невеличкій келії, почав розмірковувати над випадками мого дивовижного порятунку.

Згадав: першого разу це відбулося поза Зоною, коли на мене напали чужинці. Тоді Я не дуже злякався, бо до останнього сподівався на їхній здоровий глузд. Марно сподівався, як виявилося. Тож коли вже збагнув, що наражаюся на смертельну небезпеку, було запізно. Кілька мурах загинули. Але ж решта якось опинилася в безпечному місті! Втекти живими від ситих оскаженілих мурах теоретично було неможливо!

Іншим разом Я вже не був таким самовпевненим. Отож смертельну небезпеку відчув раніше. І знову врятувався попри всяку логіку.

І, нарешті, останній випадок. З отрутою.

Я став копирсатися в людських знаннях. Як облишити скепсис, то єдиним поясненням всіх цих випадків могла бути тільки телепортація. Причому виникала вона тільки за смертельної загрози й тільки по відношенню до мене. Від інших Я про випадки чудового порятунку не чув.

Цікаво, а чи можу Я керувати такою своєю властивістю?

Але ті мої думки бриніли вже у напівсонному стані. Десь на споді свідомості вирішив: «Помізкую згодом».

І тільки після цього знесилено заснув. Не впав у забуття — просто заснув.

Спав Я цілу добу.

Прокинувся від дотику вістового.

— Правителю! Робочі мурахи питають, чи відновлювати їм будинки?

— Ні в якому разі! — рештки сну вивітрилися. — Тільки не на старому місці! Там всю рослинність отруєно! Виклич мені головних архітекторів. Негайно!

Коли мурахи прийшли, Я показав їм план міста, що його люди запланували будувати.

Мені не потрібні були ані папір, ані оті їхні складні прилади, що люди звуть їх комп’ютерами. Мені досить було навіяти своїм підлеглим відповідні образи.