Татьяна Тиховская - Антхіл

Лисиця визирнула назовні, сторожко озираючись. Нікого не побачила. Мене, звісно, вона не враховувала. Побігла. Я за нею. Але втратив її із виду та побіг на запах. А коли знов її побачив, вона стояла серед величенького городу перед сільською хатою. То таке людське помешкання, Я вже знав.

У дворі перемовлялися два чоловіки, дивлячись на лисицю:

— Ти бачиш, знову прибігла! Острах геть загубила! Вже серед білого дня з’являється. Скільки вона в тебе курей зарізала?

— Багацько! Та більше цій злодюжці не жирувати. Я кілька пасток налаштував.

— Та вони, кажуть, вже такі розумні стали! Все, що пахне залізом, оминають десятою дорогою.

Другий чоловік самовдоволено пирхнув:

— Та й ми ж не дурнішаємо! Я залізо смальцем намастив. Нумо до хати та через вікно поспостерігаємо, хто з нас розумніший.

Чоловіки зникли за дверима. Лисиця трохи постояла, поводячи схудлими боками. А потім прожогом побігла в бік курника.

І через мить пролунав відчайдушний вереск тварини, в якому відбився біль, жах і безнадія живої істоти, яку намертво вхопили залізні щелепи капкану.

Чоловіки вийшли з хати. Один з них ніс дерев’яний кілок.

Підійшли до бідної тварини, що намарно намагалася перекусити залізо.

— Що, спіймалася, злодюжка? Більше не крастимеш!

І з усієї сили опустив кілок на голову лисиці. Та кілька разів судомисто шарпонулася й завмерла.

— Шкурку зніматимеш? — поспитав один чоловік у другого.

— Яка в неї зараз шкурка! Та й хто знає, може в неї сказ або ще щось. Викину в балку.

Він піддів мертву лисицю на кілок. Вона ще не захолола, тож звисла, немов ганчірка.

З мене було досить. Я визначив напрям по сонцю і помчав додому, намагаючись відігнати із уяви нестямне скавчання лисеняток, які щойно залишилися сиротами.

Еге ж, через жалощі Я втратив обачність.

І знову наразився на них. На чужинців. І знову вони мене ледь не схопили. І знову Я вже не сподівався на спасіння. І знову благав невідомо кого: «Аби ж опинитися якнайдалі!». Очманіння, темрява, і… Я в Зоні в безпечному місті. І відчуваю себе добре.

Якось це мені вдається. Тільки як? Треба поміркувати. Не зараз, на дозвіллі.

Що найчастіше бажають на весіллі? Звісно, дітей побільше. А через деякий час близькі починають натякати: ну, то як? Скоро в нас буде поповнення? Дівчинка чи хлопець? А може, одразу двійко?

Єва з цими запитаннями почала насувати чи не одразу. Та згодом мала свої натяки припинити: Мар’яна не вагітніла.

Гектор спочатку на це не зважав. З чоловічою безтурботністю в глибині душі він вважав, що чи з дітьми, чи ні — йому однаково радо жити.

Мар’яну той клопіт більше турбував, тож вона здебільше була невесела. Як взірець, згадувала свою маму, і ладна була терпляче чекати на появу дитини бозна скільки років.

Єва ж була налаштована більш рішуче. Тож воліла не чекати дива, а діяти. Розмова з Гектором про штучне запліднення нічого не дала. Він припинив її на самому початку й заборонив про це балакати з Мар’яною. Мовляв, вона однаково не погодиться. Єву дивувала затятість невістки. Адже зараз існують такі технології! Яка вона все ж таки дикунка!

В будні родині не вдавалося зібратися разом бодай повечеряти. Кожен приходив з роботи в різний час, вечеряв нашвидкуруч, часто-густо порошковими коктейлями. Та в вихідні Єва програмувала кібер-кухоря на домашні страви. І не тільки, аби поласувати. Єва любила збирати рідних кругом столу, неспішно ласувати наїдками, розмовляти.

От за такими родинними розмовами Єва вирішила обережно завести розмову про дитину.

Почала, звісно, здалеку:

— Наших лікарів в черговий раз на курси підвищення направили.

Гектор напівжартома запитав:

— Ти ж не почнеш нас просвіщати щодо тонкощів твоєї професії? Каюсь, я можу зомліти.

Єва посміхнулась синові:

— Здивував! Чоловіки здебільше вразливіші за жінок. Та не хвилюйся. На наших курсах досить цікаві речі розповідають. Цікаві всім, не тільки фахівцям.

Гектор заперечив:

— Важко повірити! Це наче б я почав вашим лікарям розповідати про розщеплення атому. Ото б на мене повитріщалися!

— Розумнику! Залежить від того, як ти поясниш. Лікарі не дурніші за тебе. Та у нас велося про зрозумілі всім речі.

— А саме? — заохотив Гектор.

— Та так. Про життя, про здоров’я, про літніх людей. Про пенсії.

Гектор розчаровано вимовив:

— Теж мені. Знайшла цікаву тему…

Єва вирішила, тепер саме час:

— А ти не відмахуйся. Не вік же тобі бути молодим. У нас зараз і так людей похилого віку набагато більше. Є серед них безпомічні, безпорадні. І хто цю юрбу хворих пенсіонерів має годувати?