Татьяна Тиховская - Антхіл

— Щось як на наречену ти виглядаєш не надто щасливою.

— Та то я трохи за домом сумую. Пусте, не зважай.

— То поїхали! Хоч зараз! Казав же тобі, що я за тобою ладен світ за очі.

— Богдане, припини пустувати! Не надто вчасно.

Богдан похитав головою:

— Я й не шуткую. Просто не можу бачити тебе сумною. А хочеш, мавпочку покажу?

Мар’яна мимоволі засміялася. Саме підійшов Гектор. Сказав задоволено:

— Нарешті всі побачать усміхнену наречену! А то вже мені натякали, що я беру дівчину проти її волі!

Богдан почав закипати:

— Чи їм не байдуже? Ти ж для себе обирав, не для них! Хто це такий розумний?

Мар’яна відчула, що суперечка вже припиняє бути жартівливою, то ж витягла нареченого з-за столу і проказала:

— Ходімо танцювати, не треба нікого ображати!

Потім звернулася до Богдана:

— А ти не міг би запросити на танок котрусь дівчину? У нас кавалерів не вистачає.

Богдан відповів напівжартівливо-напівсерйозно:

— Що? Іншу, крім нареченої? Та нізащо!

Мар’яна затулила йому рота долонею:

— Тихіше! Ну будь ласка! Заради мене, заради нас. Хай сьогодні всі будуть щасливі.

Богдан втягнув в груди якнайбільше повітря і відказав:

— Тільки заради нареченої!

І залишок вечора він сумлінно грав роль галантного кавалера. Хоча очами невідривно слідкував за Мар’яною, де б вона не кружляла разом зі своїм обранцем.

І який же це був щасливий рік! Той, останній рік перед війною. Життя було сите, спокійне. Їжі було досхочу. Додавалась численна молодь. Мій народ почав будувати величезні помешкання, аби всім вистачило місця.

Тварин в Зоні не було. А от птахи повернулися. Ворони налаштували гніздечок на поламаних деревах, тож вони невисоко опинилися від землі. Але то байдуже. Бо стерегтися не було кого.

Люди, ті, що наробили лиха та повбивали тварин, не поверталися. А поодинокі особини, що траплялися Зоною, смертельних думок не випромінювали.

Один з них, на людську міру молодий хлопець, часто приходив на галявину з воронячими гніздами. А до одного, що було навіть не на дереві, на розлогому кущі, любив зазирати всередину. Але робив це дуже обережно. І тільки тоді, коли батьків-воронів не було поблизу.

В мене після вибуху з’явилося чи то перевага, чи вада: Я став знаттєлюбний. І тому весь свій вільний час вештався Зоною, відкриваючи для себе нові й нові місцини. Згодом Я в ті віддалені куточки направляв своїх будівельників, і наше місто розросталося. Отож мої прогулянки були не такі вже й нікчемні.

То Я трохи перед собою ж хитрую. Бо збудником моїх мандрівок була все ж таки не доцільність, а тяжіння до мандрівок, до нових знань, до нових вражень.

Отак в своїх мандрах Я понаходив купу безглуздих і даремних, як на мій погляд, людських споруд.

Оце, наприклад, підземний бункер у лісі. Напевно військовий. Або секретний. Або те й друге разом. Чималенький бункер. А стояв в глухому лісі. І ходу до нього не було. Аби добутися від найближчої дороги — пішки чимчикуй кілометрів зо два.

Тепер, звісно ж, кругом ліс. Але він був в лісі й до вибуху. І не руйнується, сумлінно склепаний. Тільки ж для кого він тепер принагідний? Хіба чорним сталкерам, що тут, подалі від зайвих очей, випалювали обплетення з мідних дротів. Через те всередині радіація чималенька. Та вже відколи тих шукачів і не видно. Все, що можна було винести з Зони, давно повиносили. То ж тепер бункер пустує. А там чималенька площа. І два поверхи. Вихід є назовні кудись аж за Зону. А з поверхні нічогісінько не видно. Любили вони військові об’єкти втаємничувати.

Або ця їхня величезна антена. Вони її називають ДУГА [12] ДУГА — радянська загоризонтна радіолокаційна станція для виявлення міжконтинентальних балістичних ракет. Має висоту 165 метрів, довжину 800 м. . Намостили залізних трубок мало не на двісті метрів вгору й бозна скільки в довжину. Чим вони там її тільки пофарбували? Майже сто років, а стоїть як новенька! Навіть якщо застосували старий армійський спосіб фарбувати по п’ятдесят разів, і то б той шар фарби вже давно почав би лущитися. А тут, бачиш, тримається. Щось вони ще хотіли від цієї антени, не тільки виявляти ворожі ракети. В тій купі знань, що Я отримав від людства, натяками згадується, що вони хотіли зомбувати людей тією антеною. І своїх, і чужих.

Вона, ще як була робоча, видавала звук, схожий на стукіт дятла по дереву. Тук, тук-тук, тук-тук-тук. Як азбука Морзе. Тому назву отримала: «Російський Дятел». Та й саму атомну, щось у мене в думках мерехтить, збудували не стільки для мирного споживання, а аби нагодувати того «Дятла».