Татьяна Тиховская - Антхіл

Дивно було бачити, як в повітря здіймаються величезні туші кабанів, зубрів, коней. Це як не зважати на дрібніших тваринок. Вихор затягував верхівки дерев, птахів, комах, пісок, дрібне каміння.

Коли вир пройшов по поверхні, з неба посипалася сажа й кіптява.

За кілька хвилин все скінчилося. На місті вибуху утворилася галявина з поламаних дерев. А в повітрі довго стояв запах бензину й гумового клею.

Було незвично тихо.

Вова опустив бінокль. Помовчав.

— Птахів не чути, — сказав понуро. — А з тілами що будете робити?

Він підсвідомо сказав «тілами», як про загиблих.

— То вже не наш клопіт, — сказав старший. — Ми свою справу зробили. Завтра чи там коли приїдуть сміттєвози, позабирають трупи та відвезуть до печі.

— Наче в крематорій, — зронив Вова сам до себе.

Автівка рушила в зворотному напрямку.

Та раптом вдалині небокрай почав чорніти, наче від грозової хмари. Автівка їхала просто на неї.

То була не гроза. То була гігантська навала сарани.

Вони летіли вглиб Зони. Щільність зграї була така велика, що вони вщент покрили вікна автівки своїми чималенькими тільцями.

Водій включив «двірники». Стало чи не гірше, бо вони тільки розмазували тулуби комах, залишаючи на вікнах брудні огидні патьоки. Видимість стала нульова.

Водій лайнувся і зупинив автівку.

— Що воно за трясця? — озирнувся він на Вову як на місцевого.

— Сарана, — зронив Вова.

— Та бачу, що не корови! А чому їх така сила-силенна?

Водій явно нервував. Вони свою роботу виконали. І затримуватися тут зайвий час нікому не кортіло.

Вова теж був хмурний, тільки з іншої причини. Тому не надто люб’язно відповів:

— Звідкіля мені знати? Не кожного дня тут все живе підривають.

Назрівала сварка. Та старший зміг її загасити:

— Ти не вважай, що ми без серця, — звернувся до Вови. — Але що зробиш? Наказ є наказ. А ми військові. Так що воно за чортівня? Може, це така помста людям?

Вова мав сумирну вдачу, тож охоче припинив суперечку. А що однаково стояли серед дороги, долучився до розмови:

— Думаю, все набагато простіше. Сарана летить за вітром, від ділянки з високим тиском до більш низького. А це не те, що ви штучно відтворили? Я про такий випадок чув від старших. Це було відразу після вибуху реактора. Тоді вони теж сюди налетіли. Їм же невтямки, що летіли вони просто до своєї загибелі.

Водій не втримався від ядучої репліки:

— Ти ще за тарганами пошкодуй!

Знову назрівала суперечка.

Та краєвид якось в один момент очистився. І водій рвонув автівку з місця.

Наступного дня приїхали велетенські сміттєвози. Забарвлення мали помаранчеве, яскраве. Мабуть, аби відволікти погляд від неапетитного вмісту кузовів. З кабіни повистрибували асенізатори в фірмовому одязі. Такого ж яскравого кольору.

Чоловіки йшли цепом. Дрібних тваринок збирали у знову ж таки помаранчевий кошик на коліщатках. А як траплялася велика туша, робили з мотузки зашморг і щонайменше вдвох тягли її до найближчої вантажівки.

Зашкарублий тулуб ковзав по нерівній поверхні, від чого шкура тварини репалася аж до м’яса.

Вова не міг на це дивитися. Відійшов подалі від гурту. Закурив, хоча всіма правилами поведінки в Зоні це заборонялося. Начхати! Вова озирнувся, куди кинути недопалок. Щоб не на суху траву.

І вгледів птаха. Ворона. Він лежав, розправивши крила. Як його малюють діти. Пір’я відливало синявою. На лапі виблискувало жерстяне кільце.

Це був Яшка. Яків. В розквіті сил. Тільки мертвий.

Вова зціпив зуби. Озирнувся на асенізаторів. Підняв тільце птаха, притулив крила до тулуба та поклав його за пазуху. Пробурмотів: «Не дам тебе спалити, наче дерев’яний цурпалок». Глянув на чоловіків: тим ще було досить роботи. Пішов найкоротшим шляхом до найближчої шпаринки в огорожі. Він їх всі знав напам’ять.

За Зоною краєвид був досить мирний. Зламані верхівки затулили неушкоджені дерева. Трава сягала колін. Дичини не було видно. Вибух, кого не вбив, налякав. А от птахи вже цвірінькали.

Вова знайшов затишну улоговинку з м’яким ґрунтом. Складаним ножем, що про всяк випадок завше був в кишені, зняв верхній шар дерену, заглибив яму, вигортаючи землю просто руками. Обережно поклав на денце птаха. Замостив дереном. «Вибач, не зміг тебе вберегти. Хоча б тебе!» — проказав з тугою. Пішов, не озираючись.

Через кілька днів в Зону прибув ще один десант. Він був менший, тільки двоє чоловіків. І приїхали не військовою, а звичайною цивільною автівкою. Вони зупинилися коло водойми, неквапно вибрались з кабіни. Останнім виліз з машини Вова.