Максим Кидрук - Заради майбутнього

— Ви там заснули? — гукнула чорнявка в темряву.

— Ні, то пан письменник вирішив заодно й похезати! — відгукнувся Тенгіз.

Левін спробував штурхнути його у плече, проте барбер, який до переїзду в столицю вісім років займався вільною боротьбою, легко ухилився.

З машини долинув голос Мирослави:

— Казала, треба було перед Ніжином стати.

— Твій чоловік жартує! — крикнув Левін. — Ми вже йдемо.

— Ні, я не жартую!

— Придурки, — засміялася Катя. — Поїхали вже.

Хлопці пішли до машини, сіли. Тенгіз дістав із кишені куртки пачку «Winston Blue», витрусив з неї цигарку та вставив до рота. Перед тим як заводити двигун, скоса глипнув у дзеркальце заднього огляду. Катя чекала на чоловíків погляд і, впіймавши його, повільно повела з боку в бік головою:

— Не в салоні, ти ж знаєш.

Тенгіз по-театральному драматично зітхнув, заховав цигарку та багатозначно зиркнув на Левіна:

— До одруження вона такою не була.

— До одруження хтось обіцяв, що покине, — почулося із заднього сидіння.

Коли машина рушила, Катя запитала Левіна:

— Ти ж не ображаєшся, що ми тебе не запросили?

Тенгіз і Катя розписалися місяць тому, за тиждень до весілля, тоді ж улаштували для найближчих друзів скромну вечірку в «Купідоні», одному з кафе Києва. За два дні до того Левін, Тенгіз і кілька Тенгізових приятелів відгуляли парубочу вечірку в грузинському ресторані «Гаро». Нікого з них на «офіційне» весілля не запросили. Більшість родичів була з Конотопа, тож і Катині, і Тенгізові батьки вирішили святкувати в Конотопі. Вони ж склали перелік гостей — понад двісті осіб, три чверті з яких ні Катя, ні Тенгіз в очі не бачили. Проте останньою краплею стала розмова з тамадою: після того як він виклав погоджений із батьками план святкування, Катя і Тенгіз, навіть не перезирнувшись, усвідомили, що нікого з київських друзів до Конотопа не запрошуватимуть.

— Анітрохи. Ви ж знаєте, я такого не люблю.

— Добре, що не любиш, — гмикнув Тенгіз.

— Але ж усе норм було, так? Бо я щось не бачив фоток.

Тенгіз мотнув головою так, наче зганяв із лоба комара:

— Не питай, бро, я тебе прошу, просто не питай.

— Чому? Що сталося?

Тенгіз лише чмихнув. Левін почекав кілька секунд, але, не отримавши відповіді, повернувся до Каті.

— Катастрофа, — закотила очі дівчина.

— Серйозно?

— Ну, не так щоб ціла катастрофа, — Тенгіз махнув рукою, — не перебільшуй. Принаймні на початку все більш-менш було, нудно — це так, але нормально. Поки не загорілася Наталя.

Левін утупився в товариша, сподіваючись, що той усміхнеться, видивляючись звичні насмішкуваті іскорки в очах, але кутики Тенгізових губ навіть не смикнулися. Грузин не відривав похмурого погляду від дороги.

— Ти зараз жартуєш?

Тенгіз удруге мотнув головою.

— Ні.

Катина двоюрідна сестра Наталя була років на п’ять молодшою за кузину. Після закінчення університету роботу в столиці не знайшла й повернулася до Конотопа, та перед тим Іван раз чи два здибував її в Києві. Дівчина зі шкіри пнулася, щоби Левін, Тенгіз і Катя прийняли її до своєї компанії, проте саме через цю розпачливу нав’язливість ніхто, зокрема й власна сестра, її терпіти не міг.

— Поясни, що означає «загорілася»? — вигнув брову Левін.

— Ми під кінець запускали китайські ліхтарики, — замість Тенгіза заговорила Катя. — Знаєш, паперові, ну, червоні такі.

— Знаю.

— Усім парам роздали по ліхтарику. Спочатку ми з Тенгізом запустили найбільший, а потім інші почали підпалювати свої. Ідея крута, але на той час тверезими залишалися тільки ми з Тенгізом. Дехто ледве тримався на ногах.

Тенгіз покосився на Івана:

— Це було жалюгідно, чувак. Ти не уявляєш.

Катя продовжила:

— Ти ж знаєш, каркас ліхтарика треба потримати, ну, щоби вогонь розгорівся, щоби повітря всередині прогрілося, проте чекати ніхто не став, їх почали підкидати непрогрітими, частина відразу склалася, просмалений папір загорівся. Словом, бедлам повний. — Катерина стримано зітхнула. — Наталя була сама, ну, тобто вона вже півроку без хлопця, але сказала, що не пробачить мені, якщо я не дам їй запустити ліхтарика. Язик у неї заплітався, і я дуже сумнівалася, що вона сама впорається. Попросила одного з хлопців допомогти, хоч би потримати, доки вона розпалюватиме, але та дурепа навідріз відмовилася, торочила, що все зробить сама, і… коротше, ми про неї забули. Кілька ліхтариків нарешті злетіли, і я залипла на них. Наталя тим часом розгорнула ліхтар, підпалила пальник, хвилину почекала, доки він розгориться, а тоді вгледіла, що інші вже летять, підняла ту червону хріновину над головою і відпустила.