Максим Кидрук - Заради майбутнього

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Трьох молодих людей знайдено мертвими в лісі неподалік траси Р61

Нагадаємо, що потрійне вбивство сталося в ніч із вівторка на середу, 25 квітня, за півкілометра від траси Р61 «Батурин — Конотоп — Суми». У середу зранку 67-річна жителька села Митченки, шукаючи заблукалу худобу, натрапила в лісі на тіла двох жінок і чоловіка, роздягнуті вище пояса та прив’язані вниз головами до стовбурів дерев. Обличчя кожної з жертв було до невпізнання понівечене ножем.

Патрульні, що прибули на виклик, за півсотні метрів від місця злочину виявили потрощений автомобіль «Daewoo Lanos», який належав Тедорадзе, а в кущах за ним — непритомного й заляпаного кров’ю Івана Левіна. За словами працівника поліції, який побажав залишитися анонімним, після опритомнення письменник узявся дряпати собі обличчя і безперестану кричав, що це він у всьому винен, що їм не слід було заїжджати до лісу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Загиблі на Сумщині були друзями Левіна, везли письменника на презентацію

Тенгіз Тедорадзе був уродженцем Конотопа, 2012-го закінчив Конотопський інститут Сумського державного університету за спеціальністю «електронні пристрої та системи», 2013-го переїхав до Києва, на час смерті працював барбером в одному зі столичних барбершопів. Катерина Гаєцька, також уродженка Конотопа, була аспіранткою кафедри філософії мови, порівняльного мовознавства та перекладу Національного педагогічного університету ім. Драгоманова. Три тижні тому Тенгіз Тедорадзе і Катерина Гаєцька одружилися. Мирослава Дикун, уродженка Києва, з 2014-го працювала на кафедрі філософії мови, порівняльного мовознавства та перекладу викладачем, була подругою Катерини Гаєцької.

За словами менеджерки Івана Левіна Руслани Гранковської, Гаєцька, Дикун і Тедорадзе понад три роки товаришували з письменником. У вівторок, 25 квітня, невдовзі після сьомої, вони вирушили до Конотопа, де ввечері мала відбутися організована Гаєцькою презентація нового роману Левіна «Мармурові пси».

Родичі та близькі загиблих досі не можуть зрозуміти мотиву вбивства. Просять відгукнутися можливих свідків.

— Ця дорога… — Левін скоса кинув погляд на Тенгіза, — дивна якась.

Хлопці стояли на відстані трьох кроків один від одного перед стіною кущів, що починалася метрів за десять від шосе. Тенгіз відливав із карикатурним зосередженням, випнувши підборіддя та повністю сховавши верхню губу під нижньою. Акуратна, наче з мармуру висічена борода навіть тут, удалині від дороги, куди ледве докочувалося жовтаве світло від фар їхнього «ланоса», матово вилискувала.

— Та ну, — буркнув він.

— Хіба ні?

Іван застебнув ширіньку, відступив від кущів і заходився нишпорити кишенями, шукаючи серветки.

Тенгіз смикнув плечима.

— Не знаю.

— Тут темно. — Згадавши, що перед виїздом заштовхав серветки до наплічника, Левін із прикрістю прицмокнув. Потім повернувся обличчям до дороги й узявся крутити правою кистю, розминаючи заніміле передпліччя. — Ну, тобто зовсім немає ліхтарів.

Якби не блимання аварійних вогнів залишеної на узбіччі машини, хлопці стовбичили б у цілковитій темряві. Тенгіз, продовжуючи поливати кущі, насмішкувато пробубонів:

— Їх ніколи й не було.

Левін мотнув головою, відчуваючи легке роздратування через те, що товариш його не розуміє.

— Я не про те. Подивися: дорога ідеальна — асфальт, розмітка, — відбійники ніби з милом відмивали, і водночас жодного ліхтаря, жодної заправки, жодної зустрічної машини. — Він різко замовк, прислухався і тихо проказав: — Чуєш?

Тенгіз озирнувся.

— Що?

— У тому то й річ, що нічого. Ми начеб останні люди на Землі.

Вітру не було. Розмірене клацання, що супроводжувало спалахи аварійних вогнів і скидалося на пересмикування затвора, немовби різало на шматки понуру безмовність, що повисла над шосе.

— Чувак, це просто дорога, — із тією самою легкою насмішкою в голосі мовив Тенгіз. Потім додав серйозніше: — Вона тягнеться до кордону з Росією, далі до Брянська і на Москву. Зараз нею не дуже їздять, сам знаєш, тому…

— Вона така аж до Конотопа? — Левін махнув рукою на північний схід, туди, де розмиті конуси світла від фар розчинялися в темряві. — Жодної заправки?

— Вона не тягнеться до самого Конотопа. За Батурином ми повернемо праворуч, а там… — Тенгіз висолопив язика і скривився, наче проковтнув щось кисле, — все те саме, тільки замість асфальту місячний ландшафт.

Скрипнувши, відчинилися ліві задні дверцята «ланоса», і над дахом автомобіля вималювалася голова Каті.