Максим Кидрук - Заради майбутнього

— Почекайте, — повторив він. — Мені прийшло есемес. Я зараз…

Він відсмикнув телефон і втупився в екран.

+38 050 339 4682

З термінала iBox № 4288 Вам прислали 8500 UAH. Час відправлення — 17:17. Подробиці на www.ibox.ua.

Вони його геть за ідіота мають? Звичайний МТС-номер, ні балансу по картці, нічого.

Руки затремтіли так, що літери та цифри попливли перед очима.

І про що, чорт забирай, узагалі йдеться? Яка накладна? Посилку вже забрали!

Ярик приклав телефон назад і здушеним голосом промовив:

— Це есемес не від банку.

— Як це не від банку? — надривався голос у слухавці. — Як це, блядь, не від банку?! Козляра довбаний, я тебе зарию нахер, повертай бабки або давай накладну!

Ярик повільно опустив руку. Голос у смартфоні продовжував плюватися погрозами. Чоловік утупився в екран із таким виразом, наче стискав у кулаці змію й намагався збагнути, звідки вона взялася. Лють спіраллю закручувалася в грудях.

Він засопів биком і уявив, як скручує зап’ястя кривдника пластиковими хомутами, як прив’язує його до крісла, а потім одну за одною просвердлює електродрилем дірки в його колінних чашечках… Зрештою сигнал обірвався, і тиша каменем повисла на Яриковій шиї.

Чоловік сів за ноутбук, зайшов на www.ibox.ua, налитими кров’ю очима проглянув сайт, спробував пошукати термінал за номером 4288, але, певна річ, нічого не виявив. Такого термінала не існувало.

І тоді Ярик розм’як. Обхопив голову руками й застогнав, коли раптом телефон задзижчав знову. Чоловік сіпнувся і скосив погляд. Не Фоменко, ні. Телефонували з невідомого номера. Тремтячими, наче в алкоголіка, руками натиснув «Відповісти».

— Доброго дня, — сухий незнайомий голос, погана дикція, зате виразний російський акцент, — мене звати Іван, я представник служби безпеки Приватбанку. Чи очікуєте ви на транзакцію?

— Що? — Ярик не встиг навіть здивуватися — лють знову застрибнула в голову. Він не хотів, але розумів, що мусить відповідати, мусить зачепитися за них, і прохрипів: — Так, очікую. — Слова доводилося немовби з корінням видирати з горла.

— Треба зафіксувати дані. З вашою карткою були якісь проблеми. Вам треба вказати номер картки.

Погляд заслало гарячим туманом. Ярик прохрипів:

— Як ви забрали посилку?

— Яка посилка…

— Де ви взяли номер накладної? Хтось із вас працює вантажником на відділенні? Чи ви заплатили вантажнику, щоби він підглянув ТТН?

Пауза. Співрозмовник, який, вочевидь, не був ані Іваном, ані представником служби безпеки Приватбанку, виявився ще й нікудишнім актором. Поквапливим і дещо ображеним голосом він продзявкав:

— То ви будете підтверджувати переказ?

— Ні.

І на тому все, дзвінки припинилися. У кухні знову запала тиша.

Наступного ранку Ярикові надійшло від «Нової пошти» есемес про те, що на п’ятому відділенні міста Рівного він може отримати п’ятсот гривень. Переборовши огиду, чоловік одягнувся та поплентався по гроші.

О чверть по одинадцятій, коли Ярик, затиснувши в долоні п’ять стогривневих папірців, повернувся додому, Лі вже не дихала. Чоловік мовчки відтягнув важкі штори — світло, що залило кімнату, на секунду оглушило його, — потім розчахнув кватирку навстіж, впустивши до кімнати прохолодне повітря, а тоді сів поруч із дружиною, що згорнулася калачиком на ліжку, і довго сидів, мружачись на запорошене світло та прислухаючись до тихої пульсації крові у вухах.

Намагався не торкатися захололого тіла й уявляв, нібито Лі просто заснула.

Минуло два тижні після похорону.

Злата зійшла з брукованої доріжки і, загрібаючи кросівками мокрий пісок, побрела до води. Погода стояла кепська. Ворожий вітер плювався в її обличчя бризками, прибій пінився та сердито шипів. Далеко на сході злива вже батожила скляні хмарочоси, проте в цій частині Нової Ікарії дощу поки що не було. Як і людей.

Упродовж перших шести днів після батькового похорону Злата ні з ким не спілкувалася. Не заходила в соцмережі, вимкнула телефон, із квартири вибралася лиш одного разу, щоби купити поїсти. На сьомий день дівчина зателефонувала колезі з університету й попередила, що її не буде ще принаймні протягом тижня. Восьмого дня вона на трохи ввімкнула ноутбук, придбала квиток на найближчий рейс до Барселони й уже через чотири дні, у п’ятницю, літаком «Ryanair» полетіла до столиці Каталонії.

Дівчина підступила аж до лінії прибою, присіла навпочіпки, а тоді вперлася колінами в пісок. Джинси на колінах потемніли від вологи, проте Злата не зважала. Якийсь час, ледь розгойдуючись під натиском вітру, вона розглядала відображення хмар у каламутному дзеркалі води. Зрештою скинула наплічник, видобула з нього куплену напередодні пляшку «Campo Arriba», поставила її між колінами та сфокусувала погляд на темному склі.