Максим Кидрук - Заради майбутнього

Ярик мерщій відправив об’єктив, а наступного ранку, задовго до відкриття третього відділення, вже був у Житомирі.

Увесь той день чоловік провів перед «Новою поштою», оновлюючи статус відправлення щоразу, коли хтось заходив до відділення. Години спливали, люди приходили та йшли, Ярик мерзнув під сталевими небесами, впиваючись очима в обличчя кожного чоловіка, що опинявся у відділенні, проте статус залишався незмінним.

«Відправлення прибуло» змінилося на «Відправлення отримано» за сорок хвилин до закриття, коли Ярик уже майже втратив надію вистежити кривдника. Він прожогом заскочив до відділення. Всередині — чотири стійки для оформлення вантажу, двоє працівниць і нічим не примітний клієнт. Середнього зросту, років тридцять. Чорна куртка, сірі джинси, русяве волосся. Він стояв перед чорнявою працівницею, чий ніс ледве вистромлювався над високою вузькою стійкою. Дівчина усміхалася, схоже, вони були добре знайомі.

Ярик застиг за кілька кроків від порога, стискаючи в одній руці телефон, в іншій — пакунок, що привіз із собою з Рівного. Клієнт у чорній куртці саме рушив іти, коли дівчина покликала його:

— Почекай, — вона, примружившись, вдивлялася у монітор, — ще щось лишилося.

Русявий зупинився, звів брови.

— Серйозно?

— Іще одна посилка.

— Звідки?

— З Борисполя.

Зморшки над бровами розгладилися.

— Це від брата.

Він? Чи не він? Русявий тримав на плечі невеликий рюкзак, у якому цілком міг лежати надісланий Яриком об’єктив. А міг і не лежати. Що, як статус відправлення в мобільному додатку «Нової пошти» оновлюється не миттєво, і вилупок, який обікрав його, насправді вже давно забрався з відділення? Ярик спідлоба стежив за ними й не відразу зрозумів, що друга працівниця звертається до нього:

— Вам допомогти?.. Перепрошую, вам чимось допомогти?

— А?.. Що?..

— Чим я можу вам допомогти?

Ярик скоса кинув погляд на пакунок у руці, пошарудів пакетом.

— Я хотів би… е… зробити… зараз. Я зараз. Зачекайте.

Він відступив до столика для перевірки вантажів і вдав, ніби копирсається в пакеті. Насправді ж прислухався до розмови русявого та дівчини за першою стійкою.

— Знову вино? — запитала вона.

— Та мабуть. Або парфуми.

Голос. Ярик безшумно ворушив щелепою, немовби намагався схопити губами слова, що вилітали з рота русявого. Схожий. Начебто схожий. Подібний тембр, така сама вимова. Проте… певності він не мав.

— Де він їх бере? — Дівчина чекала, поки вантажник подасть посилку.

На обличчі русявого промайнула силувана посмішка:

— Ну, там, у Борисполі, знаєш, часом багаж губиться… і по нього ніхто не звертається. Таке буває. А буває, хтось везе забагато й викидає частину перед митницею, от мій брат і… — Вантажник виніс з-за ширми продовгувату картонну коробку. — Таке, коротше.

— Твій брат митник?

— Ні. Ну, тобто як. Не зовсім. Він відповідає за перевірку вантажу. За весь цей двіж із сумками.

— Круто.

І тут Ярик згадав про телефон. Повернувшись спиною до стійок, дістав мобільний і зателефонував за номером, із якого з ним контактували стосовно об’єктива.

— Дякую. — Русявий, прощаючись, незграбно хитнув у повітрі коробкою. Через секунду в кишені його куртки завібрувало.

У віконному відображенні Ярик роздивився, як чоловік, тримаючи коробку під пахвою, видобув із кишені телефон і швидко скинув виклик. Тієї самої миті виклик на Яриковому телефоні також обірвався.

Русявий пішов з відділення, а Ярик, почуваючись цілковито зруйнованим ізсередини, кілька секунд продовжував витріщатися на власне відображення у вікні. Бачив зліплені в нитку губи, думав, що все це жахливо неправильно, просто огидно, і водночас відчував, як щосекунди в його мозку залишається дедалі менше імпульсів, які могли б утримати від задуманого.

— Вам чимось допомогти? — долинуло з-за спини.

Ярик відмахнувся та вибіг на вулицю. Дорогою перед ним перекотилися кілька пластикових пакетів. Чоловік крутив головою і кліпав, чекаючи, поки очі призвичаяться до темряви. За мить угледів русявого — той перетинав вулицю — і кинувся навздогін.

Холодне повітря обпікало шкіру. Ярик перебіг дорогу й заскочив у тінь однієї з двоповерхівок, що вишикувалися з лівого боку вулиці. Від збудження він надсадно хрипів, однак увагу жертви привернуло шарудіння пакета. Почувши шурхіт, чоловік у чорній куртці зупинився та обернувся. Тьмяне світло довкола них згустилося, на мить Ярикові здалося, ніби він пірнув під воду.