Максим Кидрук - Заради майбутнього

— З Рівного.

— Чудово! Я з Житомира, а фотоапарат для батька. Він сьогодні приїжджає з Анголи.

— З Анголи? — не зрозумів Ярик.

— Так, він там перекладачем працює. Батько лише на один день і мріє про камеру. Якщо відправите сьогодні, я її беру. Якщо не зможете, тоді я не купуватиму, бо батько завтра ввечері вже повертається назад.

— Надішлю сьогодні, — сказав Ярик.

— Чудово! Житомир, «Нова пошта» № 3, Фоменко Святослав Юрійович. Мій номер вам висвітився.

— Так.

Обоє на кілька секунд замовкли, немовби не знаючи, що говорити. Ярик спробував завершити розмову:

— Тоді-і…

— У вас там написано «торг», — долинуло з динаміка.

— Так, але…

— Я розумію, що мені терміново й усяке таке, але, може, трохи скинули б?

Ярик насупився. Розмова невідь-чому не подобалася, виникало бажання якнайшвидше її завершити.

— Не знаю, я…

— Гривень п’ятсот, — тиснув Слава. — Ну?

— Добре.

— Тоді вісім п’ятсот, так? За «Canon 700D» з кітовим об’єктивом?

Гроші втрачати не хотілося, і Ярик раптом дещо вигадав:

— Так, вісім п’ятсот, — погодився, проте тут-таки додав: — Але тоді без бонусів.

— Це як?

— Якщо ви наполягаєте на знижці, пульт я залишаю собі.

Без камери той пульт йому ні до чого, втім Ярик вирішив ризикнути. І не прогадав. Після нетривалої паузи покупець озвався:

— Добре. Не знаю, чи треба буде пульт батькові, але нехай. Надсилайте з ним.

— Тоді ціна — дев’ять тисяч, — відкарбував Ярик.

— Так, — скрипнувши невдоволенням у голосі, погодився Слава, — дев’ять тисяч гривень.

— Святослав Фоменко, Житомир, третє відділення?

— Так.

— Накладений платіж?

— Так.

— Сьогодні до обіду надішлю, — і Ярик скинув виклик.

Попри неприємний осад від розмови, чоловік відчув радість, що камеру вдалося так швидко продати. Він зберіг у контактах номер Фоменка й одразу після того почув тихе шарудіння в кімнаті. Чоловік пройшов із кухні до кімнати і, помалу прочинивши двері, зазирнув досередини. Дружина прокинулася.

— Уже ранок?

— Так, — сказав він. — Відкинути штори?

— Не треба. — Лі прибрала передпліччя від очей, однак затуманений погляд ковзав стіною понад Яриковою головою, і чоловік збагнув, що дружина його не бачить. — Я ще трохи полежу.

— Звісно. Зробити тобі щось? Хочеш теплого молока? Чаю?

— Ні, я просто полежу.

— Добре. — На неї було боляче дивитися. Жмутки пушку на тім’ї та скронях, що залишилися після останньої хіміотерапії, більше нагадували плісняву, а не волосся. — Піду поснідаю.

Вона мовчки покивала.

Ярик повернувся на кухню, проте снідати не став. Підступив до вікна, притулився лобом до шибки і, закусивши губу, спостерігав, як край неба наливається блідо-сірим кольором.

Слава Фоменко зателефонував трохи більше ніж за годину. Ярик перед тим, як відповісти, секунд п’ять тупився в телефон і супився.

— Слухаю.

— Доброго ранку ще раз! Це знову Славік стосовно камери. Ви ще не відправляли посилку?

Ярик звів очі на годинник — щойно перевалило за восьму — й спохмурнів. Хотів відповісти щось ущипливе — голос співрозмовника не знати чому викликав відразу, проте стримався.

— Більшість відділень працює з дев’ятої, я ще не виходив.

— Чудово! — зрадів Слава. — Бо я тут дещо вичитав.

— Що?

— «Нова пошта» стягує за грошовий переказ аж чотири відсотки. А чотири відсотки з дев’яти тисяч гривень — це… це…

Ярик швидко порахував у голові:

— Триста шістдесят гривень.

— Так і є. І це або я маю переплатити, або ви недоотримаєте. Розумієте?

Ярик замислено мовчав. Слава, витримавши паузу, правив далі:

— Я не платитиму, ви й так відмовилися зробити знижку, але, здається, і вам ці гроші зайвими не будуть. Так? — Ярик усе ще німував, тож голос у слухавці сухо повторив: — Так же?

Триста шістдесят гривень — невеликі гроші, проте в Ярика на той момент усього залишалося не більше від двохсот п’ятдесяти.

— Не будуть, — неохоче погодився він.

— Я можу перекинути вам гроші на картку, — сказав Слава, — але…

— Але що?

— Звідки мені знати, що це не кидалово?

Ярик забув зачинити двері, затхлий запах зі спальні поволі проникав до кухні.

— Нізвідки.

Запах застрягнув у носоглотці, і в голову полізли думки про зруйнований хворобою мозок дружини.

— Зробімо так: ви надішлете фотоапарат на моє ім’я, але під час оформлення вкажете якийсь «лівий», невідомий мені номер телефону, і платіж поставите невеликий, наприклад, п’ятсот гривень. Далі стежитимете за відправленням на сайті «Нової пошти», і коли воно прибуде на відділення в Житомирі, скинете мені скрін, замалювавши номер накладної. Я тоді знатиму, що ви мене не обманули, камера прийшла, перерахую вісім п’ятсот вам на картку, а ви мені скинете есемескою номер накладної. І ніхто не переплачуватиме за переказ.